Глава 8

Едмар важко дихав. Він не звик, що хтось ставить йому свої умови, а тим більше якийсь волоцюга. Кров у венах Солейни скипіла від обурення. Вона дивувалася нахабству цього пройдисвіта. Очі Міріси спалахнули цікавістю:
—Це ви про що?
— Ні про що, Мірісо, — Едмар стиснув серветку у руці так, наче уявляв, що душить Ронара. Зрештою, важко зітхнув, — добре, будуть вам покої світлі та просторі, але це востаннє, що ви щось попросите у мене.
— Домовилися, — Ронар нетерпляче потер долоні:
— То де мій сніданок?
Служниця принесла столові прибори та додаткову порцію їжі. Ронар почав їсти. Без плямкання, без брязкання ложкою, без неумісних коментарів. Він їв елегантно, чим тільки насторожив Солейну. Вона відчула, як у неї по спині пробіг холодок. Не вірилося, що це той самий чоловік, який кілька годин тому жер курку руками. За сніданком панувала напружена тиша. Доївши, Ронар поставив ложку й додав:
— Вам варто спробувати додати трішки чаберу. Це підкреслить аромат і збалансує кислотність.
Герцог мало не подавився. Солейна втупилася в нього, як у диво. Не розуміла звідки у нього знання про вишукані страви. Вона підозріло зіщулила очі:
— Ви розбираєтеся у куховарстві?
— Зовсім трошки, — загадково посміхнувся Ронар.
Ця посмішка здавалася небезпечною: теплою, приємною, неправильно-ідеальною. Едмар підняв на нього зацікавлений погляд:
— І де ви цьому навчилися?
Усмішка миттєво зникла з обличчя чоловіка. Він наче усвідомив, що сказав зайве та приклав серветку до рота. Цим жестом Ронар відтягував час і явно обдумував відповідь. Поклав серветку на стіл та стиснув плечима:
— В одному місці, в яке сподіваюся повернутися.
Ронар легко взяв келих вина, наче народився з ним у руці. Він підніс його до світла. Оцінив. Випив маленький ковток. Келих поставив точно по центру підставки. Солейна не витримала:
— Своїми манерами ви лякаєте мене сильніше, ніж коли погрожували батькові. Хто ви?
— Я просто хочу справити хороше враження, — Ронар відповів так чемно, що від цього мурашки побігли по її руках.
Солейна йому не повірила. Він явно щось недоговорював. Зараз перед нею наче інша людина: вихована, культурна, зі знанням етикету. Вранці вона бачила перед собою нахабного невігласа. Герцог поклав виделку у тарілку:
— Ви можете поводитися вільніше.
— Я досить вільний, дякую,
Солейна відчула, що цей чоловік не той, за кого себе видає і його елегантність не найстрашніше з того, що могло трапитися. Всю ніч дівчина вертілася у ліжку. Ронар спав за стіною, у сусідніх покоях і це її бентежило. Він з брудного волоцюги перетворився у красеня, і не просто красеня, а такого, з якого можна ліпити скульптуру. Сподівалася, їхній шлюб можна анулювати й жрець пояснить, чому прокляття не подіяло, адже під її ребрами чітко виднілася проклята мітка.
Вранці Солейна, невиспана та зла, намагалася мати свіжий вигляд. Обідом мав приїхати Лісар і батько пообіцяв кудись відправити Ронара. Її нареченому не гоже бачити Ронара в домі. Вона одягнула нову сукню, а щоб приховати шлюбну руну, заховала руки у рукавичках. Світле волосся служниці склали у високу зачіску й пасма опустилися звивистими кучерями донизу.
Солейна вийшла з покоїв та обережно поправила одну з кучерів, котра впала на плече. Вона витратила пів ранку на зачіску. Хотіла вразити Лісара своєю вродою. Ронар з’явився в коридорі тихо, на мить завмер, зустрівши її погляд. Потім його брови ледь піднялися, а куточки губ попливли в хитрій усмішці.
— Невже це ти так для мене причепурилася? — він говорив майже пошепки, ніби між ними існувала якась інтимна домовленість. Солейна одразу заперечила:
— Ні, для свого нареченого, — обмовившись, дівчина прикусила губу. Не варто Ронару знати про Лісара, але сказаного не повернеш.
— Ох, — Ронар схилив голову. — Тоді мушу сказати, що тобі не личить.
— Що саме? — вона зупинилася, насупивши брови.
— Це, — він легко торкнувся кінчика її завитка. — Схоже на вуха спанієля.
— Що? — Солейна мало не скрикнула. — Ти взагалі бачив спанієля?
— Бачив і вони милі, — Ронар знизав плечима, — як і ти. Просто твої пасма дуже розпушені.
— Розпушені? Як… ти… — Солейні бракувало слів настільки, що вона тільки роздратовано смикнула кучер.
Ронар уважно її вивчав. Солейна відчувала його гарячий погляд на кожному сантиметрі власної шкіри. Здавалося, він намагається запам’ятати кожну лінію її обличчя. Чоловік підійшов на крок ближче. Не настільки, щоб це було непристойно, але досить, щоб її дихання збилося.
— О, я бачу, ти… — він примружився, продовжуючи огляд, — і рум’янець нанесла, набризкалася парфумами. Чи це я так на тебе дію?