Глава 7

Від такого припущення, Солейну кинуло в жар. Не бажала, щоб Ронар вважав її гулящою дівкою. Від обурення її очі округлилися. Не встигла нічого заперечити, як двері різко відчинилися. На порозі стояв Торін з відром води у руках. Від несподіванки він нерухомо застиг, а його погляд зупинився на долоні Ронара, котра стискала Солейну. Дівчина зрозуміла, у якому неприйнятному вигляді її побачили. Вона сиділа біля оголеного чоловіка, котрий приймає ванну. Від сорому, її щоки запалали ще більше. Наче ошпарена, висмикнула свою руку, та підвелася на ноги. Намагалася навіть у такій ситуації зберігати гідність:
— Торіне! Нарешті. Чому я маю робити твою роботу й омивати рани цього джентльмена? Він волав про допомогу, довелося витягувати кліща з його спини.
— Так, мене героїчно врятували, — підтвердив Ронар, але з його грудей доносився сміх, — ми все зробили дуже пристойно, ідеально невинно.
Солейна ганебно втекла, мало не збиваючи з ніг власну служницю, і тільки у своїх покоях помітила, що дихає так, ніби щойно пробігла марафон. Від злості стиснула руки в кулаки. Клятий Ронар! Через нього впала тінь на її репутацію. Краще б вона оглухла і ніколи не заходила до купальні. Дівчину турбувало, чому він не помер. Чомусь прокляття не подіяло, а у його справжності не виникало сумнівів. Підозри впали на чесність цілителя, адже описані ним рани не загоїлися б до сьогодні. Вона не помітила глибоких подряпин, а отже, цілитель збрехав. Проте він наполіг, щоб Ронар пішов з ними. Чим більше дівчина думала про це, тим більше у неї виникало запитань. Ввечері дівчина спустилася до їдальні й сподівалася ніхто не дізнався про непристойності у купальні.
Солейна зайняла своє місце і нервово поглянула на батька. Едмар сидів із кам’яним обличчям, а Міріла швидко помішувала ложкою чай. Її очі горіли цікавістю й нетерплячістю. Здавалося вона ледь стримувала себе від запитань. Солейна помітила, що стіл накритий на трьох осіб і дуже зраділа, що Ронар вечерятиме не з ними. Вона повільно дотягнулася до хліба та почала мастити на нього масло.
Двері гучно відчинилися. До зали зайшов темноволосий чоловік, котрий здавався знайомим. Він йшов тихо, неквапливо, з ідеально рівною поставою. Вбраний у чисту, трохи натягнуту в плечах сорочку, яка щільно обтягувала м’язисте тіло і явно була йому замала. Розчесане темне волосся охайно спадало до вух, обличчя ідеально поголене, а каштанові очі переливалися бурштиновим відтінком. У нього такий вигляд, наче він щойно з’явився з придворного балу.
— Добрий вечір! — чоловік кивнув коротко і надто правильно. — Перепрошую за запізнення.
Солейна впізнала знайомий голос і від несподіванки впустила з рук ножа. Вона підозріло зіщулилася та намагалася у цьому галантному і непристойно вродливому джентльменові розгледіти нахабного волоцюгу.
— Ронаре? — уточнила Солейна, наче для того, щоб впевнитися, що їй не примарилося.
Чоловік підійшов до столу, посунув стілець й акуратно сів. Під час руху він навіть не зачепив скатертину, а це вже здавалося підозрілим. Едмар спостерігав за ним так, ніби перед ним сидів не чоловік, а вибухівка з затриманим спуском. Ронар кивнув:
— Що таке Солейно? Не звикла бачити мене у сорочці?
Одразу пригадалися його міцні груди, котрі вона бачила у купальні, й щоки зрадницьки загорілися. Ронар взяв серветку та розстелив її на колінах. Серветку! На колінах! Солейна не впевнена, чи це їй не примарилося. Ронар глянув на стіл:
— Ваші слуги забули про додаткові прибори для мене.
— Вони їх не забули, — герцог суворо звів брови. — Я розпорядився, щоб вечерю принесли до ваших покоїв. Мабуть, слуги ще не встигли доставити.
— Ні, Торін усе приніс. Просто, зважаючи на обставини та теперішній статус, то мені належить вечеряти з вами. І ті стайні, котрі ви гордо називаєте покоями, мені не підходять. Не вірю, що у такому домі, не знайдеться щось кращого для такого поважного гостя, як я.
Від такого нахабства у Солейни ледь не відвисла щелепа. Цей пройдисвіт вирішив скористатися ситуацією і витиснути з неї максимум. Герцог міцно стиснув губи у вузеньку смужечку та насупив брови. Зрештою, неохоче кивнув:
— Якщо ви вже тут, то може приєднатися до нас за вечерею, — Едмар кивнув служниці й та поспішила за столовими приборами. — А що до ваших покоїв, то вони цілком придатні для життя.
— Звісно, але знаходяться з північного боку, темні, скромні й надто маленькі. Це радше кімната для слуги, а не гостьові покої.
— Ронаре, ви забуваєтеся! Ви отримали прихисток, дах над головою, і мовчання про дещо, — Едмар округлив очі, красномовно натякаючи про його переховування.
Ронар нахилився й, скопіювавши герцога, теж округлив очі:
— Я також мовчу про дещо. Ви ж не бажаєте зустрітися в суді? Те, що ви зі мною зробили було без моєї згоди.

Дуже вдячна за серденько біля книги та підписку на мою сторінку!