Глава 5

Почувши таке, щоки Солейни спалахнули невидимим вогнем. Міріса розгублено глянула на батька і підозріло зіщулила очі:
— Я про вас раніше не чула.
— Я про вас теж, — Ронар байдуже стиснув плечима. — Не хвилюйтеся, у нас буде час познайомитися ближче. Проте я тут тільки на дві ночі, але ночі у мене бувають довгими.
— Ронере! Ви не дотримуєтеся обіцянки, — Солейна навмисне наступила нахабі на ногу.
Герцог Едмар потер очі, як людина, яка щиро шкодує, що не поїхала в далеку експедицію десять років тому. Він сердито насупив брови:
— Ні з ким ближче ви не знайомитиметеся. Зараз ви підете в купальню і приведете себе в порядок. Моєму гостю не личить мати гірший запах, ніж у моїх коней. Торіне, проведи шановного та підготуй купіль. Подай йому все необхідне. Коли трохи відкиснете, тоді ми поговоримо.
Ронар пішов слідом за слугою. Едмар піднявся до свого кабінету, а Солейна з Мірісою пройшли до вітальні. Солейна сіла на диван й сподівалася уникнути запитань, проте очі сестри сяяли цікавістю.
—­ Як поїздка, як тітка? — заради ввічливості поцікавилася Солейна Насправді всі її думки зараз належали нахабі, котрий відмивав з себе багнюку у купелі поверхом вище.
—­ Все добре, — Міріса відмахнулася і розмістилася у кріслі навпроти так, ніби збиралася допитувати полоненого. — Краще скажи, що було?
— Що саме? — Солейна невинно змахнула віями.
— Не вдавай, що не розумієш, про кого саме я питаю. Можна подумати, у нас кожного дня маєтком розгулюють напівоголені чоловіки.
— А, ти чула, це Ронар.
— Він сказав, що тісно знайомий з тобою. Чому я про нього нічого не знаю, і коли ти встигла тісно з ним познайомитися? — Міріса нахилилася вперед так різко, що ледь не впала з крісла.
— Вчора. Точніше, я не тісно знайома з ним, просто познайомилася. Солейна почувалася наче на допиті. Вона підвелася з дивану та підійшла до вікна. Вдавала, що їй неймовірно цікаво дивитися на конюшню. Міріса не заспокоювалася:
— Так, але хто він? Охоронець? Лікар? Новий садівник?
Міріса завжди була допитливою. Солейна знала, якщо сестра хоче щось з’ясувати, то ні перед чим не зупиниться. Дівчина вирішила використати це на свою користь. Вона похитала головою:
— Він знайомий знайомого батька, який потрапив у біду. Ронар не розповідає, що саме з ним трапилося, але може тобі він розповість.
Дівчина підозріло зіщулила очі.
— Мені здається, що ти не все кажеш. Я маю право знати, чому по нашому дому ходить невідомий чоловік з плечима, ширшими за двері!
Солейна стиснула пальці. Попри вдаваний спокій, всередині неї все кипіло. Міріса зовсім не вміла зберігати таємниць. Довірити їй секрет це все одно, що опублікувати новину на сторінках газети. Солейна підвелася та підійшла до вікна, наче їй дуже потрібно роздивитися конюшні. Вона розвела руками:
— Він просто гість. Тимчасовий. Через два дні він поїде.
— Ну, він явно не простак. Поводиться так, ніби його обслуговували десятки служниць, а весь світ належить йому. Вродливий, галантний, з гарними манерами…
Солейна не стрималася та пирскнула від сміху. Розвернулася та насмішкувато глянула на сестру:
— О, бачила б ти його манери вранці, то дуже здивувалася б.
— А очі в нього такі, що… — Міріса замовкла та мрійливо зітхнула.
— Я не хочу обговорювати його очі, — Солейна роздратувалася.
— Отже, у нас у домі гість. Красивий. Грубуватий. Загадковий, — з кожним словом Міріса загинала пальці. - І… гм… дуже придатний для грішних думок.
— Мірісо! Які грішні думки? — Солейна ледь стримувала гнів. — Я майже заручена з Лісаром. Невже тобі сподобався той брудний волоцюга? Він нахабний і безцеремонний.
—Згідна, дуже прямолійний. Він потрапив у біду, має вигляд волоцюги, але при цьому зовсім не комплексує і поводиться так, наче на ньому найдорожчий костюм у світі. Потрібно мати неабияку сміливість, щоб так поводитися.
—  Потрібно мати неабияке нахабство, — Солейна не могла більше слухати вихваляння Ронара і попрямувала до дверей. — Не здивуюся, якщо за ці два дні у нас зникне столове срібло. На твоєму місці, Мірісо, я б заховала всі коштовності. От зараз піду, і займуся цим.
Солейна, направилася до своїх покоїв. Після такого потрясіння їй необхідно відпочити. Піднявшись на другий поверх, вона почула голос Ронара, котрий доносився з купальні:

— Тут хтось є? Допоможіть!

— Ронаре? — Солейна поспішила до купальні.
Припускала, щось сталося, адже голос здавався тихим і слабким. Нероздумуючи підійшла до дверей. Очікувала, що він сидить десь у кутку, завернувшись у ковдру, як нормальні втікачі. Побачила прочинені двері до купальні. Звідти підіймалася пара і доносився дзюркіт води. Дівчина зробила крок уперед і завмерла.
Ронар сидів у великій дубовій купелі, захований у воді з пінкою. Над водою виднілися тільки широкі плечі, мокре волосся, яке спадало до шиї, груди зі шрамами. Помітивши дівчину, Ронар ні на мить не засоромився. Він повільно повернув голову, наче знав, що зайде саме Солейна. Дівчина різко розвернулася до Ронара спиною, сором’язливо опустила голову та заховала обличчя у долоні:

— Вибачте, я почула, що ви кликали на допомогу, гадала, щось сталося. Я не очікувала побачити вас у такому вигляді.
— А у якому вигляді я мав бути? Наскільки мені відомо, всі люди миються оголеними. Чи ти це робиш якось інакше?