Глава 4

Екіпаж плавно рушив, колеса загуркотіли по бруківці. Солейна сиділа склавши руки на колінах, й намагалася не дивитися на чоловіка, який, здавалося, займав половину простору. Ронар розташувався так, наче їхав у власній кареті. Одна нога витягнута, інша підігнута, лікті широко розставлені. Він намагався відгризти суху кірку хліба й час від часу бурмотів щось собі під ніс.
— Вам не здається, що в кареті тісно? — не витримала Солейна, коли його коліно знову вдарило її по коліну.
— Здається, — кивнув він і посунувся ще зручніше, вмощуючись так, що зачепив її плечем. — Але це ж не моя карета. Герцогу варто купити просторішу карету з мякими диванчиками, ці надто тверді, а оксамитова обшивка потребує заміни. Вона протерлася. І ресори теж потрібно замінити, надто жорсткі.
Чоловік залишався абсолютно серйозним і поводився так, наче є славетним знавець карет. Екіпаж різко підскочив на ямці, і Солейна мало не впала на плече чоловіка. Він блискавично зреагував та схопив її за лікоть, притримуючи.
— Обережно, кралечко. Я ж ще не одужав до кінця, можете мене травмувати.
— Ви здаєтеся повністю здоровим.
— Може, я вразливий саме до жіночих ударів, — Ронан підморгнув, і дівчина відсунулася так, ніби між ними з’явилася невидима стіна. Солейна наважилася поцікавитися:
— Скажіть чесно, хто ви такий?
— А вам навіщо? — його голос став м'якшим, ніж очікувалось. — Я вам чужа людина, так? Ми одружені випадково. Ви хочете тишу й скандалів не бажаєте, а я хочу пожити ще пару днів. Усі виграють.
Солейна мовчала. Вона припускала, що перед нею злочинець, котрий переховується. Можна здати його правоохоронцям та спекатися назавжди. От тільки, поки у неї ця руна на руці, то нічого не можна робити. Сподівалася він не задушить її вночі та нічого не вкраде. Хоча, потрібно надійніше заховати коштовності та цінні речі.
– До речі, я теж хочу дещо знати, – Ронар нарешті доїв свій обід та витер масні руки у свої штани. Він перевів погляд на герцога, — чому вам треба, щоб я швиденько зник? Чому ви квапилися з одруженням і віддали доньку за першого вмираючого?
— Бо ви незручні, — Едмар стиснув губи. Ця розмова явно йому неприємна.
— Незручних людей зазвичай усувають, — Ронар нахилився ближче. — А ви пропонуєте мені заїжджий двір. Чомусь дуже гуманно.
—Я не вбивця, Ронаре, а благородний джентльмен, — Едмар ледь підняв голову. — Вам нічого боятися, але попрошу надалі уникати незручних запитань. Є дещо, про що не хочете говорити ви, і так само деякі теми неприємні для мене. Пропоную взаємно забути про них.
Карета різко зупинилася. Кучер гукнув:
— Ми прибули до маєтку!
Ронар розтягнув широку усмішку на обличчі:
— Ну що ж, подивимося, чи ваш дім готовий до мого тихого перебування.
Перш ніж Едмар встиг щось сказати, Ронар вже вийшов з карети, залишивши після себе крихти хліба на оксамитовій обшивці. Герцог терпляче провів чоловіка до маєтку. Ронар у порваному взутті, з оголеним торсом перев’язаним закривавленими бинтами, неголений, зі скуйовдженим волоссям та дикою усмішкою, переступив поріг. Слуга Торін, худий, мов жердина, завжди серйозний та спокійний, як скеля, побачив його й мало не впустив срібну тацю.
— Ой! — від несподіванки вирвалося в нього.
— Ой? — перепитав Ронар, заходячи всередину з виглядом власника маєтку. — Полюбляю, коли на мою появу кажуть “Ваша Світлосте”, “Ваша Величносте” або хоча б прохають вимити мені ноги. Хоча сьогодні можна й “ой”.
Солейна мало не задихнулась від обурення. Забувши про манери, вона штурхнула чоловіка ліктем:
— Ви обіцяли поводитися тихо!
— Я поводжуся тихо. Це мій тихий режим, — оглядаючи будинок, Ронар впевнено пройшов вперед.
Торін метнув погляд на герцога. Той округлив очі й таким чином наказав слузі не ставити питань. Проте навіть мовчки Торін такий вигляд, наче бачив живого дракона в коридорі. Сходами спускалася менша сестра Солейни, Міріса. Її світлі кучері безтурботно похитувалися, а сині очі виблискували цікавістю. Вона була схожа на Солейну. Таке ж волосся, очі, тілобудова, проте характери надто різні. Міріса більш схильна до авантюр, в той час, як поміркована та правильна Солейна вирізнялася суворістю. Ронар зупинився біля сходів.
—О, а що це за прекрасне створіння?
—Це не прекрасне створіння, а моя сестра Міріса, — Солейна поклала долоні на лікті та мала суворий вигляд.
Ронар одразу випростався, його постава стала ідеально рівною, наче натягнута струна. Він галантно простягнув руку:
—О, у такому випадку, дозвольте представитися. Я Ронар, — чоловік безцеремонно схопив її долоньку та підніс до губ. Поцілувавши пальчики Міріси, відпустив їх. Солейна здивувалася таким манерам. Міріса застигла на останній сходинці, не наважуючись зробити крок вперед.
—Чому ви розгулюєте у такому вигляді?
Ронар, наче щойно згадав, що він без сюртука, склав руки на животі, прикривши долонями бинти.
—Зі мною сталася одна прикрість, але ваш батько люб’язно погодився мені допомогти.
—Він не допомагає волоц… — Міріса поспішно замовкла та швидко виправилася, —… незнайомцям.
— Я не незнайомець, — він зробив драматичну паузу. Солейна відчула, як у неї темніє в очах. — Я дуже тісно знайомий з вашою сестрою.