Глава 2

Солейна затремтіла, але не від страху, а від того, що цей дикун стояв надто близько. Непристойно близько. Він нагадував хижака, який схопив давно переслідувану здобич. Дівчина нервово засміялася:
—Хто вам сказав, що ми одружені?
— Я пам’ятаю все, що відбулося минулої ночі. Я чув і бачив, як ви силоміць мене одружили на собі.
—Не помітила, щоб ви пручалися, — попри вдаваний спокій, всередині дівчини вирували емоції. Не розуміла, як він міг чути, якщо здавався непритомним. Чоловік насупив брови:
—Я не міг ні рухатися, ні говорити. Отже, повернемося до головного. Навіщо тобі цей шлюб?
Солейна затамувала подих. Не могла сказати правду. Боялася реакції чоловіка, адже, фактично вона прирекла його на смерть. Слова летіли з її вуст, наче виправдання:
—Нам сказали, що на світанку ви помрете.
—Навіщо виходити заміж за смертника? Гадаєте я титулована особа і захотілося мій титул, спадок, майно?
—Ви титулована особа? — дівчина розсміялася. — Щоб ви знали, я герцогиня і ваш титул якось дрібного дворянина мене не цікавить. Зараз ви поводитеся зовсім не як аристократ.
—Тоді що? — чоловік підозріло зіщулив очі. — А, знаю! Ти вагітна. Щоб приховати байстрюка, вирішила вийти заміж і стати вдовою. У такому випадку залишився б ледь помітний слід від шлюбної руни й твоя дитина не вважатиметься байстрюком! Геніально, — нахаба демонстративно поаплодував.
Він взяв її руку та повільно обводив пальчиком візерунок на шкірі, наче хотів впевнитися, що руна справжня. Від його дотику витанцьовували мурашки по тілу, у серці зародився особливий трепет, а живіт наповнився теплом. Щоки Солейни розгорілися жаром. Стало соромно, що її прийняли за гулящу дівицю. Вона хотіла одразу заперечити, але двері з гуркотом розчахнулися. Едмар влетів у кімнату з червоними від злості очима:
—Негайно відійди від неї!
Грізний тон не злякав чоловіка. Він навпаки стиснув ї руку сильніше, а на вустах з’явилася нахабна посмішка.
—Чому я маю це робити? Тепер я її законний чоловік. Може я хочу виконати свій подружній обов’язок?
Солейні вмить забракло повітря. Такого вона точно не чекала. Не уявляла себе в одному ліжку з цим безхатьком. У нього ж могли бути воші, лишай, і невідомо ще який букет хвороб. Едмар одразу пригрозив кулаком:
—Навіть не мрійте!
—Чому? Я вже не кусаюсь, — чоловік відпустив її руку та попрямував до столу. У Солейни перелякано округлилися очі:
— Що означає «вже»? До цього кусалися?
— Неважливо, це довга історія, — негідник, наче насміхався з неї. Схопив надгризену курячу гомілку та відкусив шматок м’яса. — Гей, лакею, ти приніс мені їжу?
Ларет, котрий виглядав з-за спини Едмара, одразу обурився:
—Я не лакей, скільки разів повторювати? Герцог Арден хоче вам дещо сказати, — цілитель злегка штовхнув Едмара у бік, наче спонукаючи до дій. Герцог, ніби згадавши щось важливе, спохватився:
—А, так. Ми не познайомилися належним чином.
—Якось не хочеться знайомитися з тими, хто тебе силоміць одружив. Ви навіть не запитали моєї згоди, а я не згодний, — чоловік підвищив голос. Едмар гучно видихнув:
—Я герцог Едмар Арден, а це моя донька Солейна. Ларет каже, що ви не простий смертний.
—Звісно не простий, тепер я ваш зять, — з вуст чоловіка це вилетіло з докором.
—Годі кепкувати! — Солейна рішуче зробила крок вперед. Їй набридла поведінка чоловіка, яка більше була схожою на виставу. — Як ваше ім’я, хто ви такий і чому опинилися поранений у брудній канаві?
—Моє ім’я Ронар, а більше нічого ви знати не повинні. Зазвичай, таким цікавляться до весілля, а не після. Я нічого не зобов’язаний вам розповідати й взагалі, я вимагаю анулювання шлюбу!
Солейна міцно стиснула губи. Та як він посмів! Вона чистокровна аристократка, а якийсь підворітько сміє відмовлятися від неї? Злість спалахнула всередині дівчини як сухий сірник. Це їй потрібно вимагати розірвання шлюбу, а не йому. Едмар заспокійливо виставив долоні:
—Добре, не гарячкуйте. Ваша магія відгукнулася і жрець прийняв це за згоду. Якщо когось і звинувачуєте, то звинувачуйте свою магію. Ось, що ми зробимо. Зараз ми відвеземо вас додому. У вас же є дім?
—Так, є! — Ронар сів за стіл та почав наминати хліб.
Дівчина полегшено видихнула. Сподівалася, вони відвезуть його за вказаною адресою, попрощаються і забудуть про всі ці події, як про страшний сон. Чоловік помпезно оголосив:
—Тепер я житиму з вами, я ж ваш зять. До речі, яку суму приданого я отримаю за вашу доньку?