Глава 33

Ніч минула у тривожному напівзабутті. Страх засів у грудях і душив своїм тягарем. Дівчина боялася припустити, що було б, якби Даміан спізнився. Її уява вимальовувала, як інкуб вривається до цієї спальні, висмоктує з неї всі почуття, та  вбиває її. Міріса відчувала м’язи чоловіка під своєю щокою, чула його стримане дихання. Здавалося, він так і не заснув. Дівчина відчувала це по тому, як напружувалося його тіло щоразу, коли вона ворушилася. Його тепла рука весь час залишалася на її плечі, наче живий оберіг.

Перші промені світанку просочилися крізь важкі оксамитові штори, і Міріса нарешті почала поринати у глибокий сон. Тишу розірвав різкий, безцеремонний стукіт у двері.

— Даміане! — голос Маркуса пролунав занадто бадьоро для такої ранньої години. — Двері до покоїв Міріси розтрощені, а її немає. Мабуть, її забрав інкуб.

Даміан миттєво розплющив очі. Срібло в них спалахнуло з новою силою. Він хотів відсторонитися, але Міріса спросоння лише міцніше вчепилася в його плечі. Двері, які Даміан запечатав магією, здригнулися. Маркус, не чекаючи відповіді, натиснув на клямку. Магічна печатка, налаштована на демонів, а не на гостей маєтку, пропустила його з тихим шипінням.

— Це катастрфа! Не можна допустити, щоб вона повторила долю Елі… — Маркус замовк на півслові, завмерши на порозі.

Картина, що відкрилася його погляду, мала дуже красномовний вигляд. Напівголий Даміан, з розпатланим волоссям та диким поглядом мисливця, що готовий вбивати, і Міріса притиснута до нього з розчервонілими щоками, на одному ліжку. Маркус повільно підняв брови, а на його губах розпливлася неприємна, глузлива усмішка.

— Оу! Здається, я вам завадив, — він склав руки на грудях, безсоромно розглядаючи дівчину. Його погляд ковзав її ключицями, зупинився на частині чорної троянди, котра виглядала з-під ковдри. — Даміане, я  не знав, що ти спиш з підопічними. Раніше ти свято вірив, що не варто поєднувати особисте з робочим.

Даміан повільно підвівся, закриваючи Мірісу своєю широкою спиною від сального погляду барона. Його голос став схожий на ричання пораненого звіра:

— Вийди геть, Маркусе. Зараз же.

— Чому ж так офіційно? — Маркус зробив крок у кімнату, ігноруючи небезпеку. — Я подумав, що інкуб забрав її, але бачу, ти виявився спритнішим. Тільки не кажи мені, що це частина захисного ритуалу.

— Зовсім ні. Вночі інкуб напав на Мірісу. Щоб її врятувати, я змушений був розтрощити двері. Вона не могла спати у покоях без дверей, тому я забрав її до себе.

Погляд Маркуса застиг на руці Даміана. Він недовірливо зіщулив очі:

— Це що шлюбна руна на твоїй руці? Ти одружений?

Даміан гарячково схопився долонею за мітку, проте Маркус її вже побачив. 

— Це не твоя справа, — Даміан швидко накинув на себе сорочку, ховаючи руну.

— Не моя справа? — Маркус розсміявся, але тепер у його сміху чувся справжній шок. — Ти — видатний мисливець, і приховуєш дружину? Хто та божевільна, що погодилася пов'язати життя з катом? 

Маркус знову глянув на Мірісу, і в його очах промайнула здогадка, яка змусила його здригнутися. Він подивився на її зап'ястя, яке було частково прикрите ковдрою.

— Стривай, саме тому ти так тримаєшся за цю дівчину? Бо твоя таємна дружина... — Маркус зробив крок ближче, дивлячись на Мірісу з новим, хижим інтересом. — Ви одружені, чи не так? Це не просто підопічна. Судячи з нерозпущених бутонів, то це твоя фіктивна дружина, яку ти використав, щоб…

— Замовкни! — Даміан не дозволив йому договорити. Його кулаки стиснулися. — Вийдемо, не варто бентежити дівчину.

Даміан кинув на Мірісу сповнений тривоги погляд і, не вимовивши більше ні слова, разом з Маркусом вийшов у коридор, зачиняючи двері. Міріса підвелася з ліжка, відчуваючи слабкість у ногах. Підтримуючи ковдру, вона підійшла до шафи, шукаючи щось, у що можна вдягнутися, щоб прикрити оголеність. Її пальці перебирали важкі темні тканини камзолів Даміана, вишукуючи бодай якусь сорочку.

Її погляд прикував стіл біля вікна. Там, у витонченому кришталевому горщику росла квітка, така сама, як і в оранжереї. Її пелюстки, що нагадували застиглий місячний блиск, здавалися неживими. Міріса підійшла ближче. Потягнулася рукою і доторкнулася пальцем холодної пелюстки. Світ навколо здригнувся.

Виник туман у якому чітко виднілися обриси інкуба у його справжній, жахливій формі, з очима, котрі світилися голодом. Навпроти нього стояла чоловіча постать у важкому чорному капюшоні, що приховував обличчя.

— Ти запізнився, — голос інкуба звучав, як шелест сухого листя. — Я випив позначену. У тебе залишився один шанс повернути Елізу. Якщо ти проведеш ритуал у ніч повного місяця з наступною дівчиною, на якій я залишу мітку, то зможеш здійснити обмін і Еліза повернеться, а та дівчина помре. 

Видіння розпалося, як скло, котре впало на камінь. Пелюстки квітки охопило вогнем і вони згоріли, розчинившись у повітрі. Міріса відсахнулася від столу, дихаючи так, наче щойно виринула з глибокої води. Ні, ні, ні! Даміан хоче обміняти її життя, на життя Елізи. Валльєр змагається з інкубом, хто перший зможе випити її життєву силу: він, чи інкуб. Ось чому Даміан так поводиться і не відповідає на її кохання. Він прикував її до себе, вивіз до свого будинку і чекає на повний місяць, щоб провести ритуал обміну. Від такої реальності у неї потемніло в очах.