Глава 32

Швидко, наче блискавка, Даміан зціпив губи та кинувся вперед. Інкуб розчинився в повітрі чорним димом за мить до удару, залишивши після себе лише нудотний запах солодких квітів. У спальні запала тиша, яку порушувало важке дихання Даміана. Він стояв посеред покоїв, стискаючи кулаки так, що шкіра на кісточках побіліла. Міріса, все ще напівгола, забилася в куток ліжка, намагаючись сховатися під ковдрою. Він повільно повернувся до неї. Сріблясте світло в його очах почало згасати, поступаючись місцем похмурій, важкій пристрасті та жалю.

— Ти поранена? Не відповідай, просто подумай.

Міріса затягнула ковдру до самого підборіддя, намагаючись сховатися не стільки від холоду, скільки від власного сорому. Її плечі тремтіли, а серце, здавалося, готове вистрибнути з грудей. Погляд Даміана палив її шкіру сильніше, ніж нещодавні пестощі монстра.

— “Я... я не знала”, — її думка була хаотичною, розірваною, наповненою сльозами. — “Він схожий на тебе, я думала, що то ти”.

— І ти ледь не віддалася мені?

Міріса опустила голову та прикусила губу. Віддалася. Вона віддала йому своє серце, душу, і ледь не віддала тіло. Якби не поява Даміана, то вона б розділила своє ліжко з інкубом. Усвідомлення цього, розпалило  страх у венах. Даміан стояв нерухомо, наче кам’яна статуя, але погляд його ковзнув по розкиданій на підлозі нічній сорочці, яку інкуб так безжально зірвав з неї. Його щелепи міцно стиснулися. 

— Тепер ти розумієш? — його голос пролунав низько, майже по-звіриному. — Тепер ти бачиш справжню причину моєї відмови?

Він зробив повільний крок до ліжка, але зупинився, помітивши, як вона мимоволі здригнулася. 

— Це небезпечно, Мірісо. Кожне твоє бажання, кожна твоя мрія про мене — це зброя в його руках. Він живиться твоєю спрагою до близькості. Він стає мною, бо ти хочеш бачити мене поруч. Він використав мою подобу, щоб осквернити твою довіру. Це моя провина. 

Міріса заплющила очі, з-під вій покотилися гарячі сльози. Він відійшов до розбитих дверей, його постать знову стала сухою та офіційною, але сріблясті шрами на руці все ще тьмяно пульсували в темряві.

— Я не розумію, як він опинився у маєтку, як зміг обійти мої пастки? Це означає або неймовірну силу інкуба, або зраду когось, хто має доступ до печаток Ордену.

Даміан застиг біля розтрощеного одвірка. Його погляд ковзнув по уламкам дерева, що вкривали підлогу. Він обернувся до Міріси. 

— Тут ти не залишишся, — голос Даміана пом'якшав. — Двері знищені, пастки не працюють. Я не залишу тебе тут як приманку, поки буду латати захист.

Він підійшов до ліжка і, не чекаючи заперечень, підхопив її на руки разом із ковдрою. Міріса мимоволі ойкнула про себе, вчепившись у його бронзові плечі. Тепер, коли вона знала різницю, то відчувала справжнє тепло його тіла. Воно не видавалося дурманним, від нього пахло живою людиною, шкірою та тим самим ледь помітним ароматом металу, який вона так полюбила.

— “Куди ти мене несеш?” — її думка торкнулася його розуму.

— До моїх покоїв. Це єдине місце в маєтку, куди без моєї волі не прослизне навіть тінь. Моя кров, це останній замок, який він не зможе підробити.

Коридор здався Мірісі нескінченно довгим. Вона ховала обличчя у грудях чоловіка, слухаючи гучний, ритмічний стукіт його серця. Воно билося так само швидко, як і її. Дівчина зрозуміла, що під ковдрою у неї тільки спіднє, і це додало пікантності моменту. Вони переступили поріг його спальні. Даміан обережно опустив її на велике ліжко, застелене темним шовком. Тут все ще пахло ним, терпко та водночас затишно. Він відійшов, щоб зачинити двері на декілька засувів, і активувати магічні печатки. Сріблясті шрами на його руці спалахнули в останній раз та згасли, запечатуючи простір.

— Лягай, — Даміан вказав на середину ліжка. — Я буду поруч на кріслі.

Міріса заперечно похитала головою, її очі благали його не йти так далеко. Після того, що зробив інкуб, темрява навколо здавалася повною монстрів.

— “Будь ласка, будь ближче”, — вона простягнула руку, випростовуючи її з-під ковдри. — “Я боюсь заснути. Боюсь, що коли заплющу очі, то інкуб прийде знову”.

Даміан замер. Його обличчя здригнулося від внутрішньої боротьби. Він повільно обійшов ліжко і ліг поверх ковдри, не знімаючи штанів, але залишався без сорочки. Міріса миттєво пригорнулася до його боку. Тільки поруч з ним почувалася у безпеці. Нехай і не кохана для нього, але зараз вона потребувала його захисту та заспокійливих дотиків.

— Спи, Мірісо, — рука Даміана обережно лягла їй на голову, погладжуючи волосся. — Цієї ночі я буду твоїм щитом. Коли все закінчиться, я більше не стримуватимуся, і покажу тобі, що насправді відчуваю до тебе.