Глава 31

Вона різко обернулася. Даміан сидів поруч, і в напівтемряві його очі здавалися не крижаними, а гарячими, як розплавлене золото. На ньому не було сорочки, та сама бронзова шкіра, ті самі могутні плечі, що й хвилину тому. Але зараз у його погляді не відчувалося відстороненості, тільки голод. Він не чекав на дозвіл дівчини. Його рука лягла на її щоку, витираючи сльози. Міріса хотіла відштовхнути його, нагадати йому, що він щойно її вигнав, але губи чоловіка накрили її власні з такою несамовитою пристрастю, що всі думки миттєво випарувалися.

Вона не впізнавала цього Даміана. Звична стриманість випаровувалася, його поцілунки стали владними, жадібними, наче він намагався випити її душу. Він навис над нею, притискаючи її тіло до ліжка своєю вагою. Його рука ковзнула нижче, по контуру її тіла, безжально зминаючи тонку тканину нічної сорочки.

Тіло Міріси зрадницьки відгукувалося на кожен його дотик. Він цілував її шию, ключиці, спускаючись все нижче, і його пальці спліталися з пальцями дівчини, притискаючи її руки до подушки.

— “Даміане, ти ж казав, що між нами нічого не може бути”, — прошепотіла вона в думках, танучи від цього забороненого жару.

Він наче не почув цього, продовжував її цілувати. Різким рухом він зняв з неї сорочку і вона залишилася лише у спідньому. Міріса розуміла, якщо вони перейдуть тонку межу, котра залишилася між ними, то їхній шлюб не зможуть розірвати і це зовсім її не лякало. Вона хотіла стати його справжньою дружиною, прокидатися з ним щоранку та розділити своє життя. Вона поклала долоню на його груди і злегка відштовхнула, змусивши дивитися на своє обличчя.

— “Даміане, що ти до мене відчуваєш?”

Їй хотілося почути зізнання у коханні, але чоловік мовчав. На його обличчі з’явилася крива посмішка і він прошепотів:

— Що, моя квіточко? Не бійся, все буде добре. Можеш сказати мені про свої страхи.

Міріса відчула, як слова вириваються з грудей. Вона прикусила розпашілі від поцілунків губи, й з усіх сил стримувалася, щоб не заговорити. Ось він! Коханий чоловік перед нею, цілує, пестить, обіймає, але чомусь немає того вогню всередині, від якого вона завжди згорає, коли поруч Даміан. Несподіваний стук у двері змусив здригнутися.

— Мірісо, ти ще не спиш? Можна зайти? — з коридору донісся голос Даміана.

Від здивування у дівчини округлилися очі. Не розуміла, як таке можливо. Її Даміан тут, біля неї, пристрасно цілує і голубить, як ніколи до цього. Тоді хто за дверима? Усвідомлення прийшло через декілька секунд і її тіло пронизало страхом. Подумки вона зверталася до Даміана, кликала на допомогу, але він наче її не чув. Чоловік, котрий навис над нею, злісно зиркнув на двері:

— Як невчасно, — хриплий голос зовсім не належав Даміану. 

Тепер у Міріси не залишилося сумнівів, перед нею інкуб! Не стрималася та закричала з усієї сили:

— Тут інкуб!

Пелюстка зірвалася з її грудей. У дверях почувся гуркіт, Даміан намагався зайти, проте вони зачинені на засув. Обличчя інкуба почало змінюватися, розтікатися темними тінями. Він міцно схопив її за руки:

— Шкода, що нам завадили. Я хотів спробувати тебе всю.

Засув на дверях не просто відскочив, а важке дерево спалахнуло синім полум’ям, і замок вилетів, розлетівшись на друзки під ударом магії. Міріса не встигла навіть злякатися, і на порозі з’явилася висока постать. Це був справжній Даміан. Він важко дихав, його очі світилися тим самим небезпечним сріблом, що й шрами на руці. 

— Геть від неї! — його голос прогримів так, що шибки у вікнах забриніли.

Міріса здригнулася, намагаючись прикрити оголені груди залишками сорочки. Вона сиділа на ліжку в самому лише спідньому, тремтячи від холоду, що раптово замінив інтимний жар. Той, хто був над нею, повільно відсторонився. Його обличчя почало пливти, наче воскова маска під вогнем. Бронзова шкіра зблідла, м’язи видовжилися, а на передпліччях проступили чорні вени. Інкуб ліниво підвівся з ліжка.

— Ти запізнився, — процідив двійник, і його голос став тоншим, зміїним. — Вона вже відчула мій смак, хотіла мене, і майже віддалася мені. 

Справжній Даміан зробив крок у кімнату. Його погляд на мить упав на Мірісу, на її бліду шкіру, розпатлане світле волосся та перелякані очі. Вона помітила, як у його зіницях промайнув нестерпний біль, змішаний із люттю. Він бачив її майже оголеною в руках монстра, який викрав його подобу.

— Ти ніколи не навчишся, — Даміан підняв руку, і сріблясті нитки на його шкірі спалахнули так яскраво, що засліпили все довкола. — Ти використав її слабкість, але ти не врахував одного. Тепер вона належить мені не через шлюбну угоду, а через почуття.

Інкуб розсміявся, відступаючи до вікна, де тіні ставали густішими. 

— Тобі подобається те, що ти бачиш, Даміане? Вона прекрасна, чи не так? Навіть краща за Елізу. Шкода, що ти такий святоша, що не наважився сам її роздягнути.