Глава 30

Даміан миттєво змінився. Він не відштовхнув її, але Міріса відчула, як чоловік внутрішньо закрився, немов навколо його розуму виросла крижана стіна. Його погляд став відчуженим, а рука, яку вона так хотіла дослідити, зісковзнула з ковдри.

— Тобі не варто думати про минуле, Мірісо, — Даміан підвівся та розірвав їхній контакт. — Маркус любить драматизувати. Його слова, це лише спроба вивести мене з рівноваги. Колись ми дружили, але після смерті Елізи все змінилося. Він звинувачує мене, тому що я не зміг її захистити. За всі ці роки він вперше заговорив зі мною на ярмарці і те, що він тут з візитом викликає у мене певні підозри.

Він підійшов до столу, взяв глечик з водою і налив собі в келих, навмисно стаючи до неї спиною.

— Зараз важливе тільки твоє прокляття. Твій голос повинен повернутися, а все решта, це лише тіні, які не мають значення. Не варто тобі зараз порпатися у минулому. Краще скажи, як ти почуваєшся? Тобі варто більше відпочивати, інакше твоє тіло не витримає магічного тиску.

Міріса дивилася на його широку спину, на ці ідеальні бронзові плечі, і відчувала, як у горлі знову закипає безсила образа. Він знову це зробив. Знову заховався за турботою, як за щитом. Вона підвелася на ноги та підійшла до нього.  

— “Я думала про те, що ти сказав мені сьогодні. Ти до мене щось відчуваєш?”

— Це не важливо. Я не повинен був те все казати, а тобі не варто у мене закохуватися. Принаймні, поки я не вб’ю інкуба.

Гіркота оповила серце Міріси. Це вперше, чоловік який їй подобається, відштовхнув її від себе. Підозрювала, що у Даміана ще жевріють почуття до Елізи, і він ніяк не може відпустити ту жінку зі свого серця. дівчина ледь стримувала сльози.

— “Ти справді думаєш, що почуття можна вимкнути за наказом?” 

Дівчина підійшла впритул, відчуваючи жар, що виходив від його напруженого тіла. Їй хотілося розбити цю крижану стіну, якою він обгородився. Вона простягнула руку, щоб торкнутися його лопатки, де шкіра здавалася особливо гарячою, але Даміан різко перехопив її зап'ястя. Його пальці, тепер без захисту шкіряної рукавички, стиснули її руку занадто міцно. Сріблясті знаки на його шкірі пульсували яскравим, тривожним світлом, і Міріса відчула, як від них виходить дивний холод, що пронизував до кісток.

— Не варто плекати ці почуття, — його обличчя знаходилося зовсім близько, спотворене болем і люттю, яку він так відчайдушно намагався придушити. — Я дозволив собі слабинку, а ти нафантазувала зайвого. Так, ти мені не байдужа, але між нами нічого не може бути, поки інкуб на свободі.

Він відштовхнув її руку так різко, що Міріса ледь втрималася на ногах, зробивши крок назад.

— Ти хочеш знати, що я відчуваю? — він гірко усміхнувся, і цей вираз здавався страшнішим за будь-який гнів. — Я відчуваю, як кожна твоя думка про мене робить мене слабшим. Ти  моя найбільша спокуса і моя найбільша поразка, Мірісо. Якщо я підпущу тебе до свого серця, то він вирве його разом із твоїм життям.

Чоловік зробив крок назад, збільшуючи відстань між ними, ніби вона була джерелом смертельної зарази. Бронзові м'язи на його грудях ходили ходором від важкого дихання. Міріса дивилася на нього крізь пелену сліз, що застеляли очі. Він відмовився від неї. Боягуз! Її горло стиснуло від німого крику. Вона не принижуватиметься, не проситиме уваги, і взагалі, покине цей будинок, щойно інкуба буде вбито. Даміан зробив свій вибір, а вона зробить свій. Більше ніколи не торкнеться Даміана, і віднині між ними тільки офіційні, робочі стосунки. Даміан здригнувся від цього ментального крику, наче від удару батогом. Дівчина вибігла з його покоїв.

Міріса бігла напівтемними коридорами, її очі застеляла пелена зі сліз. Дурепа! Вона дозволила собі мріяти про більше. Міріса влетіла до своїх покоїв і з силою зачинила засув. Металевий брязкіт відлунив у її скронях, як похоронний дзвін за всіма її надіями. Вона притулилася спиною до холодного дерева дверей та сповзла вниз, на підлогу. Безсилий, німий стогін вирвався з її грудей. Вона не могла кричати, і біль розривав її зсередини, не маючи виходу.

Дівчина підвелася, хитаючись від люті та образи, і кинулася на ліжко. Зарившись обличчям у подушки, Міріса нарешті дала волю сльозам. Вона ненавиділа цей маєток, ненавиділа це прокляття і найбільше  ненавиділа Даміана за те, що він змусив її серце битися частіше лише для того, щоб потім його розтоптати. Змусила себе переодягнутися у нічну сорочку. Лягла на ліжко на живіт та продовжувала схлипувати. Раптом повітря в кімнаті змінилося. Холод, що панував тут хвилину тому, змінився дивним, дурманним теплом. Міріса завмерла, переставши схлипувати. Вона відчула, як матрац позаду неї прогнувся під чиєюсь вагою.

— Пробач мені, — шепіт залоскотав вуха.