Глава 25

Аріана кивнула і співчутливо глянула на Мірісу, яка одразу зрозуміла, що її недарма спровадили до саду. Очевидно, Грізельда робила щось таке, що хотіли приховати від її очей. Даміан провів її до вітальні. Слуги принесли гарячий чай та тістечка, проте це не допомогло Мірісі розслабитися. Вона хотіла знати, що відбувається, і які таємниці заховані у цьому маєтку за сімома замками. Даміан вдавав, що не чує її запитань, і говорив про щось нейтральне. Аріана стояла біля вікна і вдивлялася у даль:

— Твій барон спізнюється. Якщо я дарма одягала цю сукню, то ввечері ти винен мені спаринг.

— Домовилися, — Даміан злегка всміхнувся.  

Після напруженого чекання, нарешті почувся цокіт копит та звук коліс. До маєтку під’їхала карета. Вони вийшли на передній двір і застигли на терасі. Карета з гербом зупинилася, слуги метушилися навколо, а Грізельда стояла з ідеально випрямленою спиною.

Дверцята карети відчинилися, і з неї вийшов барон Маркус, одягнений у розкішний камзол кольору стиглої вишні, розшитий золотом, а його обличчя прикрашала ввічлива, але неймовірно хижа посмішка. Його світлі очі, миттєво знайшли Даміана, а потім перемістилися на Мірісу, обпалюючи її липким, оцінюючим поглядом.

— О, яка приємна зустріч! — голос Маркуса розлився двориком, наче солодкий мед. — Мірісо, ви сьогодні ще вродливіша, ніж вчора на ярмарці.

Даміан зробив крок уперед, заступаючи Мірісу плечем. Він простягнув руку Маркусу:

— Залиш ці стандартні компліменти для когось іншого. Мірісі вони не личать.

Маркус розсміявся, тиснучи долоню господаря маєтку. Він підійшов до Міріси та поцілував її пальчики:

— Безперечно ви заслуговуєте найкращих компліментів. Вчора мені не вдалося зробити вам подарунок, тому я вирішив виправитися.

Маркус дістав із кишені камзола невелику оксамитову коробочку та відкрив її. На чорному атласі засяяло намисто з гірського кришталю. 

— Прийміть цей скромний дар на знак нашого знайомства, — барон простягнув прикрасу Мірісі, майже торкаючись її пальців.

— Вона не прийме цього, — голос Даміана пролунав як удар сокири по дереву. Його очі потемніли від люті, яку він уже не міг приховати. — Мірісі не потрібні подарунки від чужих чоловіків.

— Хіба я чужий? — Маркус зіщулив очі, переводячи погляд з Даміана на Мірісу. — Ми ж друзі, не бачу нічого поганого у тому, щоб зробити твоїй гості подарунок. До того ж, видно, що дівчині подобається. Дозволите? — чоловік кивнув на шию дівчини.

Міріса невпевнено кивнула. Не ввічливо відмовлятися від подарунку, тим більше, що намисто їй справді сподобалося. Маркус зробив ще крок, опинившись у небезпечній близькості до дівчини. Він став позаду, і Міріса підібрала волосся. Чоловік простягнув руку, щоб застебнути намисто на її шиї. Його пальці виявилися крижаними, і щойно вони наблизилися до її шкіри, чорна троянда на грудях Міріси почала нестерпно пекти. Вона відчула, як слово «дякую» вже підступає до горла, наче щось витягує з неї звук.

— Вона тобі дякує, — Даміан різко перехопив руку барона, зупиняючи її за міліметр від шиї дівчини. — Проходь до маєтку.

Маркус повільно опустив руку, ховаючи коробочку. На його обличчі застигла хижа, задоволена посмішка мисливця.

— Як скажеш, Даміане, — чоловік зробив особливим наголос на його імені.

Барон пройшов у будинок, проте Даміан залишився стояти на місці. Він повернувся до Міріси й вхопив її за зап'ястя. 

— Ти збиралася заговорити, ти ледь не віддала пелюстку за жменю склянок.

Міріса й сама не розуміла, чим викликаний той раптовий порив. Якби не Даміан, то вона втратила б ще одну пелюстку. Він повів дівчину до будинку, стискаючи її руку так сильно, наче боявся, що вона розчиниться у повітрі, яке привіз із собою барон.

Вони зайшли до столової зали і побачили, як Маркус цілує руку Аріани:

— Ви перетворилися на  справжню леді. Ще трохи і брат буде  відганяти від вас кавалерів.

— А ви впевнені, що він вже цього не робить? — Аріана грайливо підняла брови. — Не раджу його злити, мій брат страшний у гніві, і я, як він, переконана, що про кавалерів і заміжжя мені ще рано думати.

— О, ви майбутня серцеїдка, — Маркус широко посміхнувся. — Підозрюю, що через вас не один джентльмен втратить голову, у прямому сенсі слова. Ваш брат цьому посприяє.

— Досить пустих балачок, — Даміан насупився. — Прошу до столу!