Глава 21

— Ні, не всіх, але враховуючи, що ми з тобою одружені, і що між нами вже є зв’язок, то я вирішив, що завершити ритуал краще поцілунком, ніж дати пити тобі гірку настоянку. І цей метод спрацював. Дивись, — Даміан кивнув на воду,  яка перетворилася на чорну рідину.

Дівчина стиснула губи. Нічого особистого! Було необхідно! Чоловік говорив так, наче його хтось змушував її цілувати. Ну, звісно! Вона чудово пам’ятала, про таємничу незнайомку у вежі. Її погляд упав на його праву руку. Він усе ще стискав її пальчики своєю долонею у чорній шкіряній рукавичці, яку ніколи не знімав при ній. Навіть зараз, біля води, він оберігав цю таємницю.

Керована раптовим поривом, Міріса вивільнила одну руку. Перш ніж він встиг зреагувати, вона підчепила край щільної шкіри на його зап’ясті та потягнула на себе. Даміан здригнувся, його м’язи напружилися, але він не встиг відсмикнути руку. Дівчина різко стягнула рукавичку, і те, що вона побачила, змусило її серце стиснутися від болю. Його рука виявилася вкрита сріблястими, мерехтливими шрамами. Вони нагадували коріння дерева або розряди блискавки, котрі застигли в плоті. 

Даміан різко відсахнувся, наче дотик Міріси обпік його сильніше за очищувальну сіль. Його обличчя, яке щойно випромінювало ніжність, миттєво скам’яніло, а в очах спалахнув холодний, майже звірячий гнів. Він поспішно заховав руку за спину, а іншою судомно схопив рукавичку, котра впала на підлогу.

— Хто дав тобі право? — його голос пролунав під склепінням ванної кімнати, як удар батога.

Міріса завмерла у воді, приголомшена цією раптовою зміною. Вона все ще бачила перед очима ті сріблясті розряди на його шкірі, що пульсували в такт його роздратованому серцю. 

— Ти лізеш туди, куди не потрібно. Єдине, що від тебе вимагається, то це мовчати і робити те, що я скажу. Але навіть з цим ти не можеш впоратися, — він зробив крок назад, важко дихаючи. Його пальці з силою втиснулися в шкіряну рукавичку, натягуючи її назад на тремтячу руку. — Це не цікава дивина для твоїх очей. Це тавро, яке ти не мала бачити.

Він схопив рушник, який лежав поруч, і кинув його дівчині, майже не дивлячись у її бік.

— Виходь. Ритуал закінчено. Його смак змито з тебе.

Даміан розвернувся і попрямував до дверей, його кроки лунали важко і невблаганно. На порозі він зупинився, але не озирнувся.

— Не намагайся дізнатися, що у тій вежі. Я вже казав, там лише старі небезпечні артефакти. 

Двері зачинилися з глухим гуркотом, залишаючи Мірісу в остигаючій воді. Дівчина підвелася, зняла мокру сорочку та почала витиратися рушником. Даміан явно щось приховував і ті коріння на його руці не прості шрами чи подряпини, а мітка. Міріса оглянулася. Вона навіть не взяла речі, щоб переодягнутися. На підлозі лежала їх сукня, яку тепер доведеться одягнути без сорочки. Через декілька хвилин дівчина стояла у сукні з розщепленими гудзиками ззаду. Боязко вийшла на коридор та квапливими кроками направилася до своїх покоїв. Сподівалася, що ніхто не побачить її у такому вигляді.

Зачинивши двері покоїв, полегшено зітхнула. Переодягнулася у нічну сорочку та накинула на себе халат. Вона не збиралася йти на вечерю та бачити насупленого Даміана. Їй потрібно впорядкувати свої думки, а ще краще, якось захистити їх від чоловіка. Він обмовився, що не чує думок Аріани і їй потрібно дізнатися чому. Сподівалася, що існує спосіб закритися від чоловіка. 

На вечерю вона не спустилася, зіславшись на погане самопочуття. Їжу їй принесли до покоїв. Повечерявши, Міріса сиділа на ліжку та готувалася до сну. У халаті розчісувала золотисте волосся і почула шум за дверима. Навіть не постукавши, до покоїв зайшов Даміан.

Його силует на порозі здавався висіченим з самої темряви. Сорочка розстебнута на грудях, волосся розпатлане, а права рука знову захована у рукавичку та важко звисала вздовж тіла. Він мовчки підійшов до ліжка та злегка схилив голову.

— Я не мав так реагувати, — голос Даміана пролунав глухо, майже невпізнавано. — Те, що ти побачила, це не те, чим має забивати голову дівчина твого віку. Пробач мені за грубість.

Ці вибачення здавалися скупими, наче він виривав їх із себе кліщами. Чоловік повільно опустився на край ліжка і матрац прогнувся під його вагою. Даміан простягнув ліву, вільну від мітки руку, і його пальці ледь торкнулися коміра її халата. 

— Дозволиш? Мені необхідно порахувати кількість пелюсток. На жаль, сьогодні ми втратили декілька.