Глава 18

Міріса стояла в тіні, відчуваючи, як її душа розривається навпіл. Даміан знав про її розпусні думки та гріховні бажання про нього, але нічого не зробив. Це свідчить про його цілковиту байдужість до неї. На її очах виступили сльози. Він говорив з огидою, наче вона заразна. Міріса вважала себе жертвою, але в очах Даміана вона стала зрадницею. Чоловік розвернувся та впевнено йшов вперед. Міріса не витримала і слова зірвалися з її вуст:

— Це була магія. Він змусив мене…

Дівчина не встигла договорити, як Даміан опинився біля неї та закрив її рота долонею. Інша рука опинилася на талії дівчини і міцно притиснула її до тіла чоловіка. В його очах вирувала злість, й здавалося зараз марно щось йому пояснювати. Його голос зірвався на крик:

— Мовчи! Чи ти хочеш пришвидшити свою смерть?

Ще одна пелюстка на її грудях перетворилася на попіл. Дівчина подумки звернулася до чоловіка: “ А як ще привернути твою увагу, якщо ти не хочеш слухати? Я майже впевнена, що це чари. Я була наче в трансі й не контролювала своїх дій”.

— Не знав, що хтивість тепер називають трансом, — обірвав її Даміан. — Зручне виправдання для тієї, хто ще десять хвилин тому насолоджувалася увагою Маркуса на ярмарку, а потім кинулася в обійми першої зустрічної тіні.

Його долоня опустилася до підборіддя, грубо змушуючи дівчину дивитися йому в очі. Біль на шкірі від втрати пелюстки досі дошкуляв, але він не міг зрівнятися з тією несправедливістю, яку Даміан зараз виливав на неї.

— Поки я розмовляв із Маркусом, ти шукала пригод у підворіттях! Навіть якщо це були чари, то ти піддалася їм занадто легко. Ти не боролася, дозволила йому... — він запнувся, погляд знову впав на її розчервонілі губи. — Досить. Я не хочу слухати твій ментальний шепіт. Він так само отруйний, як і його поцілунки. Ми їдемо до маєтку. 

Даміан відпустив руку та різко розвернувся. Його докори важким каменем осіли на грудях дівчини. Ці звинувачення вона вважала несправедливими. Вони вийшли з провулка, а Аріана чекала біля карети. Вона подивилася на розпатлану Мірісу, на розлюченого брата з активованим механізмом на руці й миттєво зблідла.

— Даміане, що сталося?

— Сідай у карету. Ми повертаємося додому.

Очі чоловіка спалахнули злістю і дівчина не посміла заперечити. Вона покірно розмістилася у кареті, а біля неї сіла Міріса. Карета здригнулася і рушила, занурюючись у гуркіт коліс по бруківці. Всередині панувала задушлива атмосфера. Аріана мимоволі притиснулася до дверцят, переводячи погляд з розлюченого брата на зблідлу Мірісу.

— Даміане, ти поводишся як божевільний! — не витримала дівчина, коли тиша стала нестерпною. — Що сталося в тому провулку?  Ти активував механізм? На кого ти полював?

Даміан навіть не повернув голови. Він сидів навпроти Міріси, не зводячи з неї палаючих очей. 

— На того, хто щойно куштував Мірісу на смак. Вона цілувалася з тим, хто хоче її вбити. Дозволяла торкатися до себе і поводилася непристойно. Хоча, мені здається, їй не відомо, що таке пристойність. Очевидно, хтивість доводить до трансу.

Міріса стиснула губи. Все у ній кричало, що це були чари, проте чоловік мав власну думку на рахунок цього. Він продовжував свердлити її злим поглядом:

— Чари підживлюються бажанням. Якби ти не хотіла цього поцілунку в глибині своєї зіпсованої душі, він би не зміг підійти так близько.

Міріса відчула, як по щоці котиться пекуча сльоза. Дівчина міцніше стиснула краї своєї сукні, відчуваючи, як чорна троянда на грудях пульсує болем, немов глузуючи з її безсилля. Несправедливо звинувачена, не збиралася терпіти ці образи. Не стрималася і вліпила дзвінкого ляпаса по щоці Даміана. Його очі округлилися і він явно не очікував на таку реакцію. Міріса схопилася з місця та постукала у двері карети. Смикнула за ручку і мала намір вистрибнути з неї на ходу. Вона не зобов'язана терпіти образи. Холодний вітер увірвався всередину, змішуючись із шумом коліс. 

— Стій! — гаркнув Даміан.

Він зреагував швидше за блискавку. Його рука залізною хваткою обхопила її талію саме тоді, коли вона занесла ногу над підніжкою. Одним різким, грубим рухом він смикнув її назад, захлопнувши двері іншою рукою з такою силою, що карета здригнулася. Він жбурнув її на м’який оксамит дивана і навалився зверху, притискаючи її плечі своїми долонями. Його обличчя знаходилося за сантиметр від її, очі палали від злості, а ніздрі здригалися від важкого дихання.

— Куди? — прошипів він, і його голос був насичений такою кількістю придушених емоцій, що повітря навколо них почало вібрувати. — Ти вирішила, що можеш просто піти? Після всього, що сталося?

— “Відпусти мене”, — закричала вона в його думках, і цей ментальний крик виявився таким потужним, що Даміан мимоволі здригнувся, не наче відчувши фізичний біль у скронях. — "Я не твоя власність, не твоя полонянка. Ти не маєш права судити мене. Я повертаюся до столиці".