Глава 17

Поки Даміан сперечався з Маркусом, Мірса відчула дивний потяг. Щось манило її вдаль і вона, не контролюючи своїх рухів, зробила декілька кроків вперед. У цей час проходили мандрівні цигани з піснями та танцями. Вони відгородили дівчину від Валльєра і вона йшла, немов у трансі. Шум ярмарку почав згасати, перетворюючись на одноманітний гул, схожий на шум моря. У її голові пульсував тонкий, солодкий поклик.

Міріса звернула у вузький провулок між двома високими кам’яними будинками. Тут панувала прохолода, а стіни вкрилися вологим мохом. У глибині провулка стояв актор у білосніжному гримі пантоміма, який робив його обличчя схожим на порцелянову маску. Чорний костюм нагадував підземелля, а в очах не було зіниць, лише бездонна темрява, котра затягувала у себе.

Міріса хотіла зупинитися, покликати Даміана, але не змогла. Всупереч своїй волі, вона йшла вперед. Актор зробив крок назустріч, схопив її за плечі й одним різким рухом притиснув до холодної кам’яної стіни.

— Нарешті, — він прошепотів, а його голос нагадував тисячі голосів одночасно. — Ти задихаєшся в його руках, маленька пташко. Ти прагнеш волі, яку він ніколи тобі не дасть.

Міріса відчула, що це той самий незнайомець, котрий залишив на ній чорну троянду. Його руки ковзнули по її шиї, зачіпаючи кришталеве намисто. Тілом дівчини розлилася дика, небезпечна пристрасть, яка зовсім не схожа на стриманий жар Даміана. Це полум’я спалювало все на своєму шляху, позбавляючи розуму.

Чоловік нахилився до неї. Білий грим на його обличчі здавався маскою самої смерті. Він накрив її вуста глибоким отруйним поцілунком. Його гарячі губи доторкнулася до неї і Міріса відчула, як світ навколо неї вибухнув тисячею чорних пелюсток. Її пальці вчепилися в його плечі, вона відповідала на цей поцілунок із пристрастю, на яку сама від себе не очікувала. Вона відчувала, як він смакує кожну її емоцію та кожну краплю життя.

— Ти моя, — він злегка відхилився та видихнув їй у губи. Його тінь почала розростатися, огортаючи провулок темним коконом. — Навіть твій мисливець не знайде твою душу там, куди я тебе заберу. Скажи, любонько, мені продовжувати тебе цілувати? Ти хочеш цього?

— Так, — неконтрольовано вирвалося з її вуст, а солодка млість закрутилася у животі. Їй хотілося цих дотиків, навіть, якщо це поцілунок смерті.

Пелюстка зірвалася з магічної мітки на грудях, та перетворилася на попіл. У цей момент на вході в провулок почувся важкий тупіт чобіт і металевий брязкіт.

— Мірісо! — рев Даміана розірвав тишу.

Він різко простягнув вперед праву руку. З-під манжета його мундира, супроводжуючись сухим металевим клацанням, висунувся прихований механізм мініатюрного арбалета. Срібна стріла зі свистом розрізала повітря. За мить до зіткнення з чоловіком, його тіло раптом втратило щільність. Він перетворився на густу, маслянисту тінь, яка розтеклася по стіні, наче пролите чорнило. Стріла зі дзвоном влучила в камінь, викресавши іскри саме там, де секунду тому було серце монстра. Чорний туман обпік Мірісу холодом, востаннє ковзнув по її волоссю і розчинився в щілинах між будинками.

Даміан застиг. Його рука з механізмом усе ще була витягнута вперед, а очі розширені від люті та шоку. Схоже, він не знав, що цей виродок здатен на таку трансформацію. Валльєр розраховував на плоть і кров, а зустрівся з порожнечею. Він повільно опустив руку. Механізм із тихим скреготом сховався під рукав. Даміан повернувся до дівчини. 

Міріса, важко дихаючи, сповзла по стіні. Її губи горіли, а серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей. Тепер, коли у її голові розвіявся дурман, вона не розуміла, як могла так поводитися. Дівчина підняла погляд на Даміана, чекаючи на допомогу, але те, що вона побачила, змусило її здригнутися.

Даміан стояв над нею, важко дихаючи. Його обличчя залишалося блідим, а в очах замість турботи палахкотіла некерована, темна лють. Він схопив її за лікоть і ривком підняв на ноги.

— Ти... — він запнувся, його погляд впав на її розчервонілі губи, на збиту зачіску та розпашілі щоки. — Ти пішла за ним. Сама. Без жодного опору.

Він притиснув її до стіни, його рука в рукавичці з силою вп'ялася в її плече.

— Я вчив тебе, показував, як захищатися, а ти стояла тут і дозволяла йому торкатися себе, — він майже прокричав їй в обличчя. — Ти насолоджувалася цим?

Міріса відчайдушно хитала головою, намагаючись подумки вигукнути, що це мабуть, це були чари. У ту мить, вона не могла опиратися і не контролювала своїх дій. Проте Даміан не хотів чути. Ревнощі осліпили його, перетворюючи на того самого монстра, якого він так прагнув знищити.

— Він пив твою магію, твоє життя, а ти підставила йому шию, як вівця, — він різко відпустив її, відходячи на крок. — Повертаємося. Ти будеш під замком, поки я не випалю з цього міста останню згадку про цього виродка. І не смій... — він обернувся, і його погляд здавався холоднішим за лід. — Не смій більше мріяти про мої губи, адже на твоїх досі його смак.

Подарунок для вас, промокод на книгу "Союз не для щастя" Іда Нокс mqZfzYIx