Глава 16

Даміан завагався лише на секунду, але правила етикету змусили його поступитися. Його пальці на лікті Міріси стиснулися ще сильніше.

— Це Міріса, моя гостя, — слово «гостя» він вимовив так, ніби це важливий державний секрет. — Мірісо, це Маркус, барон Трент. Мій давній знайомий з Академії.

Маркус схилився у легкому поклоні, схопив мальці Міріси та підніс до своїх губ. Даміан помітно напружився та продовжував говорити:

— На жаль, Міріса німа і не може відповісти на твою люб'язність.

— Справді? — чоловік підозріло звузив очі. — Яка прикрість. 

Аріана злегка штовхнула брата у бік і він спохватився:

— Так, але нічого не вдієш. А це моя сестра Аріана, — Даміан вказав рукою на дівчину. — Ти її пам’ятаєш?

Маркус уважно глянув на дівча та, дотримуючись етикету, поцілував їй руку, як справжній леді.

— Аріана? Я гадав вона ще зовсім маленька, а перед мною справжня серцеїдка. Ох, як швидко ростуть чужі сестри.

Поки чоловіки обмінювалися короткими фразами про новини столиці та справи інквізиції, Міріса відвернулася від прилавка, що стояв зовсім поруч. Там, на чорному оксамиті, виблискували намиста. Одне з них із прозорого гірського кришталю, нагадував застиглі краплі роси. Вона на мить простягнула руку, щоб торкнутися холодного каміння, уявляючи, як воно пасувало б до її сукні.

— Вам подобається? — голос Маркуса пролунав несподівано близько.

Він спритно підхопив намисто, випереджаючи руку Даміана, яка вже тягнулася до того ж самого виробу.

— Ця річ створена для вашої шиї, леді Мірісо, — Маркус усміхнувся, демонструючи ідеально білі зуби. Він глянув на торговця:

 — Скільки? Я купую. Це буде подарунок на честь нашого знайомства.

Даміан зробив крок вперед, буквально вклинюючись між Маркусом і Мірісою. Його очі тепер не просто світилися, а вони випалювали повітря навколо.

— Мірісі не потрібні подарунки від випадкових зустрічних, — він здавався надто суворим. — У неї є все, що їй необхідно.

— Даміане, це лише намисто, — розсміявся Маркус, грайливо підкидаючи прикрасу на долоні. — Хіба ти не хочеш побачити посмішку на її обличчі? Чи ти ревнуєш її навіть до кришталю?

Даміан обернувся до Міріси. У його погляді змішалися лють, власництво та те саме вразливе почуття, яке він так ретельно ховав. Здавалося він ненавидів те, що зараз хтось інший міг дати їй радість.

— Поверни це на місце, Маркусе, зараз же.

Міріса перевела погляд з Маркуса на Даміана. Останній мав такий вигляд, ніби готовий був спалити весь ярмарок, аби лише це намисто не торкнулося її шкіри. Дівчина похитала головою, замахала руками, відмовляючись від намиста, котре стало яблуком роздору. 

Даміан не став чекати на продовження цієї витонченої світської бесіди. Маркус простягнув руку, щоб вручити намисто Мірісі, але Даміан блискавичним, майже агресивним рухом перехопив кришталь прямо з його пальців. Маркус лише здивовано підняв брови, але промовчав, бачачи, як очі лорда затягнуло небезпечним сріблом. Даміан, не дивлячись на торговця, витяг із-за пояса важкий шкіряний гаманець і з глухим ударом кинув його на прилавок. Золоті монети всередині дзвінко підстрибнули. Там знаходилася сума приблизно втричі більша, ніж вартувало намисто, але Даміана це не турбувало.

— Це куплено, — відрізав він, ігноруючи ошелешеного Маркуса.

Він розвернувся до Міріси. У його погляді палало таке власницьке почуття, що дівчині на мить стало важко дихати. Він підійшов впритул, змушуючи її трохи закинути голову.

— Повернись.

Міріса повільно розвернулася спиною, відчуваючи, як потилицю лоскоче його гаряче дихання. Даміан підняв її волосся, його пальці в чорних рукавичках торкнулися шкіри дівчини, і він обережно обвів намисто навколо її шиї. Даміан застібнув замочок  та нахилився так близько, що його губи майже торкнулися її вуха.

— Поки ти зі мною, то тільки я маю право дарувати тобі прикраси, Мірісо, — проковтнув він слова, призначені тільки для неї. 

Його руки затрималися на її плечах на секунду довше, ніж вимагали пристойні правила, і він ледь помітно стиснув їх, ніби закарбовуючи своє право власності перед усім натовпом і перед Маркусом, який спостерігав за цим із заінтригованою усмішкою. Міріса повернулася до нього, намисто з гірського кришталю сяяло на її шиї, наче застиглі сльози. Даміан дивився на неї з такою сумішшю ревнощів, захвату та болю, що дівчина мимоволі торкнулася каміння рукою. Вона не розуміла, що щойно сталося. Вияв ревнощів чи пробудження власницького інстинкту. Маркус коротко засміявся, порушуючи тишу. 

— Що ж, Даміане, бачу, твої методи з часів Академії не змінилися. Ти все так само не вмієш ділитися іграшками. Леді Мірісо, маєте неперевершений вигляд. Шкода, що мені не дозволили стати автором цієї краси.