Глава 14

— Не вигадуй, — Даміан суворо звів брови. — Я просто показував Мірісі прийом, щоб вона знала, як потрібно діяти у такій ситуації. Твоє тренування закінчене. Іди, відпочинь.

Аріана підвелася з підлоги та направилася до дверей:

— Звісно. Бачу, тобі аж не терпится побути наодинці з Мірісою, — дівчина хихикнула та зникла за дверима.

У залі запанувала незручна тиша. Даміан не поспішав щось говорити, а Міріса не могла. Зрештою, вона подумки звернулася до нього:

— “Ти надто суворий з Аріаною”.

— Я мушу, — чоловік підняв шпагу з підлоги та повісив її на настінний тримач поряд із іншими клинками. Метал глухо дзенькнув, торкнувшись кріплення. — У мене небезпечна робота і я маю бути впевненим, що у разі потреби, вона зможе себе захистити.

Міріса відчула біль у його голосі. За маскою суворості насправді ховалася турбота. Дівчина насупила брови: “Ти думаєш, що Аріана зможе когось вбити?”

— Ні, але зможе вижити достатньо довго, щоб я встиг, — Даміан важко зітхнув. — Аріана єдина рідна людина, яка у мене залишилася. Я не можу її втратити. Вона добре тренується і зможе себе захистити. 

Міріса похитала головою: “Але тенуватися з тобою не зовсім чесно, ти ж чуєш усі думки, знаєш наступний крок, а, отже тебе неможливо перемогти”. 

— Думок Аріани я не чую, — чоловік, наче усвідомив, що сказав зайве, прикусив губу. Підійшов до Міріси  й кутики його вуст ледь піднялися догори. — До того ж, ти змогла мене вдарити.

— Тільки тому, що ти дозволив, — дівчина відповіла подумки.

Даміан стояв надто близько і їй хотілося розчинитися в його небезпечному теплі, забувши про весь світ за дверима зали. Чоловік різко відсторонився, ніби обпікшись об її думки. Він знову вдягнув маску холодної стриманості 

— Йди відпочинь. Завтра важкий день.

Мірса кивнула та вийшла із зали. Вона тремтіла, її щоки пашіли, а на обличчі досі відчувала гарячий подих Даміана. Дівчина мусила визнавати, що він їй подобався. Якась невидима сила манила до нього і поки Міріса не знала, що саме до нього відчуває. У коридорі почула голос Грізельди:

— Швидше, потрібно віднести це до Західної вежі. Лорд Валльєр наказав принести їх їй, ще годину тому.

Почувши про Західну вежу, Міріса насторожилася. Їй назустріч йшли двоє служників. Вони несли оберемки білих квітів, а за ними йшла Грізельда, притискаючи до грудей чашу з відваром, від якого йшов солодкий, заспокійливий пар. Вони рухалися швидко, майже бігли, і в повітрі розливався такий густий аромат пахощів, який зазвичай використовували, щоб приховати запах хвороби або щоб задобрити жінку. Побачивши дівчину, Грізельда кивнула і швидко звернула у бічний коридор, котрий вів до вежі. Служники рухалися за нею. Міріса зробила декілька кроків і побачила, як зачинилися важкі двері вежі.

Вона притиснулася до холодної стіни і завмерла. Квіти. Ніжні пелюстки, котрі пахли коханням і спокоєм. Міріса згадала, як Даміан щойно мало не поцілував її, як його руки тремтіли біля її обличчя, а тепер ці квіти несли туди, де він тримав когось під замком. Гіркий ком підкотився до горла. Ревнощі, яких вона ніколи раніше не знала, обпекли серце. Вона була впевнена, що у тій вежі він ховає жінку. Можливо, він її кохає. Звісно кохає, адже навіть наказав принести квіти. Тільки Міріса не розуміла, чому він її ховає. Дівчина розвернулася і побігла до себе, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози образи. Даміан і словом не обмовився про жінку.

Вона забігла до своїх покоїв та намагалася віддихатися. Найстрашнішим вважала те, що вона не байдужа до Даміана, а всі її думки для нього як відкрита книга. Їй терміново потрібно щось вигадати, і сховати свої думки. Звісно, за інших умов, вона б зізналася чоловіку у цьому тяжінні, проте він вважає її розпусною дівицею і має кохану, тож це зізнання недоречне.

Ранок перед виїздом до міста наповнив маєток незвичним пожвавленням. Поки служниці збивалися з ніг, пакуючи речі, Міріса йшла коридором другого поверху. Її увагу привернув дивний шум із кімнати Адріани. Це нагадувало щось середнє між роздратованим гарчанням і гуркотом важких меблів. Двері були напіввідчинені, і Міріса не змогла пройти повз.

Аріана стояла посеред купи розкиданих суконь, намагаючись втиснути довгий, гостро наточений кинджал у приховану кишеню світло-блакитного вбрання з тонкого шовку. Тканина нещадно тріщала, а руків’я зброї некрасиво випирав, руйнуючи силует.

— Кляте шмаття! —  Аріана смикнула спідницю. — Як Даміан уявляє мій належний вигляд, якщо я навіть не можу сховати клинок? Він хоче, щоб я йшла на ярмарок беззахисною, як вівця на заклання.