Глава 9

Не питаючи дозволу, він кінчиками пальців обережно відвів понівечену тканину. На шкірі дівчини чітко виділялися три глибокі подряпини, з яких повільно сочилася кров. Даміан дістав флакон із прозорою рідиною та чисту тканину. Він зняв одну рукавичку та жбурнув її на підлогу. Міріса зрозуміла, що через якусь причину  він не знімає іншу рукавичку. Чоловік, наче не почув цього, змочив тканину рідиною:

— Потерпи. Трохи пектиме.

Вальєр доторкнувся її рани, Міріса здригнулася і мимоволі вхопила його за плече. Вона відчула під своїми пальцями твердість його м'язів, що закам'яніли під мундиром. Даміан завмер. Його дихання перервалося, і він повільно підняв голову. Тепер вони були так близько, що вона могла бачити золотисті цятки в його зіницях.

 Він не відсторонився. Тримав її обережно, але Міріса відчувала, як віньнапружився. Одна його рука, все ще затягнута в чорну шкіру, міцно притискала її до себе, а інша, оголена, гаряча й тривожна, продовжувала лікувати порізи на талії.

— Твоє серце б'ється занадто швидко, — його голос забринів так близько, що Міріса відчула його дихання на своїх губах. — Ти боїшся мене, чи того, що я можу почути?

Міріса стиснула губи й подумки відповіла: “Тебе не боюся, адже, якщо зі мною щось станеться, то на тебе чекає розправа імператора”.

Даміан повільно відвів долоню від її шкіри, але не поспішав відсторонюватися. Його пальці на мить затрималися на тканині її сукні, наче він вагався, чи має право на ще одну секунду цієї близькості. 

— Ти запитуєш, чому я не знімаю другу рукавичку? Деякі речі мають залишатися прихованими. 

Даміан продовжував витирати її рани. У цей момент він здавався їй надто турботливим та ніжним, як для безжального мисливця. Міріса не могла говорити, але вона зробила те, на що не наважувалася раніше. Відпустила його плече і обережно торкнулася пальцями його обличчя, проводячи по шраму біля брови, а потім спустилася нижче, до його губ. Хотілося знати, звідки у нього той шрам, але відчувала, що чоловік традиційно нічого не розповість. Даміан перехопив її руку, притискаючи долоню дівчини до своєї щоки. Він підставив обличчя під її дотики, наче спрагла людина під дощ. Підняв голову та вдивлявся в її очі.

Вона намагалася думати за все що завгодно, тільки б не згадувати про вроду чоловіка та його лагідні дотики, які бентежили серце. Він злегка всміхнувся і його рука ковзнула вгору, заплутавшись у пасмах її волосся.

— Мені відомо, що ти хочеш знати правду, але ще не час для цього. Можливо пізніше ти будеш готова її почути і я розповім. 

Він схилився нижче, і на мить час зупинився. Його губи завмерли за волосину від її власних. Це було випробування для них обох. Інтимне, болюче, неймовірно солодке. Міріса не змогла більше себе контролювати. Її думки пострибали у хибному напрямку і їй хотілося дізнатися, які на смак його вуста. Одразу відкинула цю думку. Звісно не хоче! Це ж непристойно, неприпустимо, і Даміан хоч і вродливий, але зовсім її не приваблює. Їй не подобаються похмурі чоловіки, які вміють лише бурчати. Невідомо кого більше вона хотіла переконати у цьому: себе чи Даміана, який хитро всміхнувся:

— Принаймні тепер ти не заперечуєш, що я вродливий.

Дівчину наче облили гарячим окропом. Їй б теж хотілося чути його думки та дізнатися усі таємниці. Вона подумки обурилася: “То й що? Це зовсім не твоя заслуга, це все спадковість. До того ж, людям приємно знати, що вони вродливі, то чому приховувати це?”

— Погоджуюся, приховувати це нівякому разі не можна. Ти теж вродлива, Мірісо.

Серце дівчини забилося сильніше. Вона й не припускала, що ця бездушна залізяка вміє робити компліменти. Даміан відхилився, обережно взяв її руку своєю, тією, що була без рукавички. Його великий палець повільно провів по її зап’ястку, по тому місцю, де застигла шлюбна мітка. 

— Я не залізний, Мірісо, і вмію робити не лише компліменти, але зараз це все недоречно.

Він повільно відпустив її і підвівся. Відсутність його тепла миттєво зробила повітря в кімнаті холодним. Даміан підняв скриньку з підлоги та поклав її на тумбу.

— Рани неглибокі, завтра до ранку залишиться лише тонка рожева смужка. Твоя кров має дивну здатність до регенерації, ніби сама природа не хоче залишати на тобі шрамів.

Він сів біля дівчини і край ліжка прогнувся під його вагою. Близькість чоловіка тепер не лякала Мірісу, а притягувала, як магніт. Даміан обережно простягнув руку без рукавички, і кінчиками пальців ледь торкнувся краю її коміра.

— Дозволь мені подивитися, — це не був наказ, а прохання, від якого у Міріси перехопило подих.