Глава 7

Міріса завагалася. Вона з острахом піднесла руку до тієї самої квітки. Щойно її пальці доторкнулися пелюсток, то квітка розквітла. Її пелюстки почали забарвлюватися у різні кольори. Блакитні, фіолетові та сріблясті пелюстки розгорталися, випускаючи хмари мерехтливого пилку, який почав збиратися навколо Міріси, утворюючи живий сяючий німб.

— Неймовірно... — Аріана зробила крок назад. — Вона не боїться тебе.

Сріблястий пилок, що кружляв навколо Міріси, почав формувати в повітрі образи, не просто картинки, а живі тривимірні тіні минулого. У центрі саду, над чашею, з’явилася постать Даміана. Він здавався значно молодшим, без свого мисливського мундира. Він стояв на колінах перед жінкою, чиє обличчя було розмите, але на її грудях Міріса чітко побачила таку саму чорну троянду, як і у неї. Привид Даміана простягнув руку, і в цей момент реальний Даміан різко розчинив двері саду. Його обличчя стало білим, наче папір. Його очі спалахнули злістю:

— Геть! — крикнув він, і хвиля його власної сили миттєво розсіяла золотистий пилок та ілюзії. Квітка, яка щойно розквітла кольоровими пелюстками, перетворилася на попіл.  — Аріано, я попереджав тебе.

— Даміане, я не знала, що квітка так відреагує, — Аріана застигла, важко дихаючи. 

— Іди до себе. Зараз же! — його голос тремтів від люті, яку він ледь контролював.

Сестра вискочила із саду, і Даміан важко оперся на кам'яну чашу. Міріса знала, що він чує весь потік її думок та запитання, які виривалися назовні. Він не дивився на Мірісу, а його рука у шкіряній рукавичці тремтіла.

— Ти не мала цього бачити. — Вальєр заховав тремтячу руку за спину. — Цей сад лише нагадує про помилки, які вже неможливо виправити.

Він нарешті підвів на неї погляд, наповнений такою сумішшю болю та ніжності, що Міріса мимоволі зробила крок до нього.

— Не підходь, — видихнув він, і цей наказ прозвучав радше як благання, — Даміан відступив на крок, втиснувшись спиною в холодний мармур колони. — Твої думки надто гучні, Мірісо, — він заплющив очі, і зморшка болю пролягла між його бровами. — Ти запитуєш про жінку у видінні, але це тільки ілюзія, не більше.

Міріса відчувала, що це брехня. Та жінка з його минулого, але Даміан не хотів про неї розповідати. У неї теж була чорна троянда на шкірі. Не хотілося думати, що та дівчина не вижила. Дамін стиснув руки в кулаки:

— Те, що ти бачила, свідчить лише про одне. Я знайомий з прокляттям мовчазної квітки і, якщо хочеш вижити, то маєш слухатися мене. Це все, що тобі потрібно знати. Не намагайся вивідати щось в Аріани, вона не скаже. І носи сукні з довгими рукавами, щоб ніхто не побачив мітки на твоїй руці. Ритуал, який провели між нами, має залишатися у таємниці. Йди до своїх покоїв, ти і так побачила забагато.

Міріса не зробила жодного кроку. Стояла як вкопана та подумки вимагала відповідей. Вона хотіла знати, хто та жінка. Припускала, що то колишня кохана Даміана, проте він тільки фиркнув на її припущення:

— Тобі ні до чого знати таке. Я вб’ю того негідника, прокляття спаде, ти зможеш говорити і повернешся до палацу. Судячи з того, що ти не вмієш зберігати таємниці, то я не хочу, щоб моє ім’я розносили придворні на своїх вустах.

Міріса обурилася. Вона й не думала нікому розповідати. Даміан злегка всміхнувся:

— Та невже? Хіба існує хоч одна таємниця, яку ти не розповіла?

Це запитання загнало дівчину в кут. Вона задумалася і не могла пригадати жодну таємницю, яка відома тільки їй. Якось усі секрети самі вистрибували з її вуст. Валльєр похитав головою:

— Тепер ти мене розумієш? Тобі не варто знати, хто та жінка. Я сьогодні хочу поставити ще більше пасток навколо будинку, а завтра спробуємо виманити того цілувальника. 

Від переляку в Міріси округлилися очі. Вона насупила брови й подумки зверталася до чоловіка: “Тобто, ти хочеш використати мене як приманку?”

— Так, чом би й ні? Це буде ефективно. Не бійся, тобі нічого не загрожуватиме. Йди до себе, Мірісо. Потім поговоримо.

Дівчина розвернулася та направилася до виходу. Бачила, що цей черствий буханець нічого їй не розповість, а от Аріана може. Міріса проходила повз вікно і побачила Аріану на подвір’ї.  Нероздумуючи, вислизнула через бічні двері на свіже повітря.

Маєток знаходився посеред прадавнього, густого лісу. Дерева-велетні з покрученими гілками здавалися мовчазними вартовими, котрі тримали небо на своїх плечах. Міріса вдихнула на повні груди вологе лісове повітря й оглянулася довкола. Аріани ніде не було. Дівчина вирушила стежкою, сподіваючись, десь там знайти дівча.

Проте щойно вона ступила за межу внутрішнього подвір’я, повітря перед нею здригнулося, наче розплавлене скло. Міріса простягнула руку й наштовхнулася на невидиму перепону. Наче  холодна і пружна стіна не пускала її до лісу. Земля під ногами здригнулася. З-під коріння найближчого дуба вирвалася товста, вкрита довгими чорними шипами ліана. Вона рухалася зі швидкістю змії. Не встигла Міріса відступити, як рослина мертвою хваткою обвилася навколо її талії. Колючки прокололи тканину сукні, боляче впялися у шкіру. Міріса закричала:

— Аааа, рятуйте!

Вітаю з Великоднем! Смачної паски та запашної ковбаски! Миру, щастя, добробуту. Христос Воскрес!