Глава 6

Кімната виявилася просторою та затишною. Велике ліжко з оксамитовим балдахіном, камін, і високе вікно, що виходило у сад. Міріса підійшла до скла. Звідси видно частину ту саму Західну вежу. Вона здавалася дещо моторошною, а її сірі стіни вкриті густим плющем.

— Ввечері раджу тримати штори закритими, леді, — голос Грізельди змусив Мірісу здригнутися. Економка стояла біля дверей, її обличчя залишалося непроникним. — Лорд Даміан не просто так встановлює правила. Сніданок буде через годину. Не запізнюйтеся. Лорд Даміан ненавидить чекати, але ще більше він ненавидить, коли його накази ігнорують.

Вона поклала важкий мідний ключ на столик біля дверей та вийшла з покоїв. Міріса залишилася одна. У кімнаті пахло лавандою та старим папером. Вона підійшла до дзеркала, розстібнула гудзики на сукні й торкнулася пальцями шкіри нижче ключиці, де пульсувала чорна троянда. Пелюстки здавалися ще темнішими, ніж вчора. 

Через годину після їхнього приїзду, в малій залі  подали сніданок. Міріса встигла лише трохи відмити дорожній пил і переодягнутися в іншу сукню. Лорд Валльєр сидів на чолі столу. Він змінив дорожній плащ на суворий темно-синій камзол, але навіть за столом не знімав шкіряної рукавички з правої руки.

Аріана сиділа праворуч від нього. Вона мала спокійніший вигляд, ніж на порозі маєтку, але в її погляді все ще танцювали бісики. Міріса розмістилася навпроти неї і боязко взяла виделку до рук. Почувалася тут незатишно та чужою.

— Сподіваюся, кімната тобі сподобалася, — Даміан не зводив очей з її обличчя, наче намагався спіймати її емоції. — Тут значно тепліше, ніж у столиці, і цей дім добре тримає тепло.

Міріса ледь помітно кивнула і взяла чашку з чаєм. Аріана відклала прибори і приязно всміхнулася Мірісі:

— Тобі потрібно знати, де ти житимеш. Даміан занадто зайнятий у своїх звітах, щоб бути гарним господарем. Якщо хочеш, після сніданку я проведу тобі екскурсію. Покажу галерею, зимовий сад і все решта.

Міріса енергійно помахала головою. Вона зраділа, що хоч хтось їй все покаже та ставиться приязно, бо від черствого сухаря, яким виявився Даміан, не варто чекати й доброго слова. Лорд Вальєр миттєво відірвався від своєї чашки. Його очі звузилися, а рука на столі мимоволі стиснулася в кулак.

— Екскурсія — це добре, Аріано, але пам’ятай, про що ми говорили. Не всі двері в цьому маєтку відчиняються для гостей, і не все, що зберігається в нашій сім’ї, має стати надбанням чужих очей.

Міріса відчула, як між братом і сестрою проскочила іскра мовчазного протистояння. Даміан не просто застерігав, а він нагадував про межу, яку, очевидно, Аріана так любила переступати.

— Ой, ну звісно, — дівчина легковажно махнула рукою, але Міріса помітила, як на кінчиках її пальців на мить спалахнула блакитна іскра. — Ніяких підвалів, веж, чи таємних архівів. Я зрозуміла, шановний Лорде Командоре. Ми просто погуляємо в саду та бібліотеці. Правда ж, Мірісо?

Аріана знову повернулася до дівчини, і в її очах промайнув натяк на змову.

— Ти ж не проти компанії? Даміан все одно цілий день проведе у своєму кабінеті, намагаючись зрозуміти, як врятувати твоє життя і при цьому не порушити жодного параграфа закону. Це неймовірно нудно.

Даміан важко зітхнув і взяв виделку до рук.

 — Будь обережною, Мірісо. Моя сестра схильна бачити пригоди там, де їх немає, а в цьому будинку деякі пригоди можуть виявитися занадто енергійними.

Міріса кивнула та доторкнулася пальцями своєї чашки. Після сніданку, Аріана, як і обіцяла, показувала їй будинок. Вони заглядали до просторих спалень, бібліотеки й навіть до тренувальної зали з мішенями, та матами. Проте найбільше Мірісі сподобався зимовий сад. Він зовсім не схожий на звичайні оранжереї. Вкритий величезним скляним куполом, прихований між східним крилом та скляною стіною, де завдяки магії панувало вічне літо. Тут квіти сяяли власним світлом, а листя деяких дерев нагадувало розплавлене срібло. 

— Даміан каже, що цей сад найбільша помилка цього будинку, — Адріана легко штовхнула скляні двері, і на них обдало ароматом квітів та вологої землі. — Це наш родовий маєток, його будували наші батьки, а садом займалася матір. Але я думаю, він просто боїться речей, які неможливо вписати в протокол інквізиції.

Мірісі стало цікаво, де поділися їхні батьки, проте Адріана не уточнювала. Всередині почулося дзюркотіння води. Аріана зупинилася біля центру саду, де під високим лавровим деревом стояла химерна кам'яна чаша, наповнена зеленою рідиною.

— Дивись, — вона простягнула руку до однієї з квіток, що нагадувала закриту лілію. Щойно пальці дівчини наблизилися, квітка різко відсахнулася, наче відчула удар струму. — Бачиш? Моя магія для них, як удар батогом. А у тебе яка магія? — Адріана повернулася до Міріси, її очі виблискували від цікавості. Наче щось згадавши, вона ляснула себе по лобі:

— Ах, так. Шкода, що ти не можеш говорити. Спробуй до них доторкнутися, побачимо, що буде.