Глава 4

Міріса різко відвернулася до вікна, вирішивши більше ні про що не думати  і, звісно ж, саме в цю мить подумала про нього. Про його сірі очі, про дивну втому в них, про причину його суворості. Взагалі, таких чоловіків як він, потрібно обходити десятою дорогою. Здавалося, Даміан безжально вб’є кожного, хто чимось йому не догодив, а вона, судячи з усього, дуже недогодила йому. Сподівалася, він не задушить її подушкою, адже присягнувся імператору захищати її.

— Я не вбиваю манірних дівчат, можеш мене не боятися.

— Я не боюсь тебе! — неконтрольовано вирвалося з її вуст.

Тієї ж миті шкіру нижче ключиці обпекло, наче розпеченим тавром. Пелюстка відірвалася і, зблиснувши пурпуровим світлом у темряві карети, розчинилася сизим димом. Цього разу, біль здавався надто гострим.

— Дурепа! — Даміан не на жарт перелякався. Його маска байдужості злетіла. Він рвучко відсунув край її сукні, оголюючи ключицю, де чорна троянда схудла ще на пелюстку.

 — Я ж казав тобі мовчати, — він притиснув свою долоню прямо до мітки. — З такими темпами ти не доїдеш до маєтку живою. 

Міріса відчула, як через його пальці, шкіру зігрівало теплом. Вона судомно вдихнула повітря, чіпляючись за його плечі. Даміан не відпускав її. Навіть коли дихання дівчини вирівнялося, а гострий біль відступив, його рука залишалася на її шкірі. Вона відчувала, як під його широкою долонею шалено калатає її серце, наче налякана пташка, що б’ється об клітку. Він підняв іншу руку, котра була захована у рукавичку, і доторкнувся пальцем до її вуст. Його погляд, зазвичай холодний та гострий, як лезо меча, тепер став темним, глибоким, немов вечірнє море перед штормом.

— Більше жодного слова. Все, що хочеш сказати, просто подумай. Я почую і без слів.

Міріса затамувала подих. Губи Даміана здригнулися, наче він хотів сказати щось іще, щось, що виходило за межі наказів та обов'язку. Дівчина зупинила погляд на його очах. Сірих, крижаних, суворих. Їй стало цікаво, чи колись у них вирувала ніжність. Чоловік знаходився надто близько і торкався її мітки, порушуючи усі правила пристойності. Даміан різко відхилився та забрав руки про дівчини:

— Чомусь ти не переймалася про пристойність, коли цілувалася з незнайомцем у саду.

Сором залоскотав щоки Міріси. Вона й сама не розуміла цього дивного потягу до того незнайомця. Мабуть, то було кохання з першого погляду. Принаймні, дівчина не знала, як пояснити те шаленство. Вона ображено надула губки. Їй хотілося вколоти Даміана, збити пиху так, щоб більше ніколи не смів дорікати. Вона зіщулила очі й подумки адресувала йому беззвучні слова: “Щоб ти знав, він божественно цілується”.

— Ти занадто галаслива, Мірісо, — Даміан насупився так, наче йому щойно завдали непоправної образи. — Навіть коли мовчиш, то примудряєшся заповнити собою всю порожнечу в моїй голові.

Він відхилився та зручно вмостився на диванчику. Поправивши плащ, Міріса застібнула гудзик на грудях. З-під насуплених брів дивилася на Даміана та подумки промовляла:

— “Ти чуєш всі мої думки? Може скажеш, де знаходиться твій маєток, хто з тобою живе і взагалі, що я там робитиму?”

Даміан сонно позіхнув та притулив голову до стіни карети:

— Надто багато запитань. Я не люблю порожніх балачок. Приїдемо, і про все дізнаєшся. Зараз я хотів би поспати. Постарайся мовчати і не заважати мені. А ще краще спробуй заснути.

Міріса заплющила очі, відчуваючи, як по тілу розливається дивна втома. Погойдування карети, напівтемрява та тиша, котру порушував лише тупіт копит, викликали дрімоту й незабаром дівчина провалилася у сон.

Прокинулася від ранкового холоду. Сонячні проміння заглядали у вікно карети, за яким клубочився туман. Розправивши спину, Міріса сонно потянулась. Їй дошкуляв біль у тілі від незручного сидіння. Вона повернула голову й  зіштовхнулася поглядом з Даміаном. Їй стало цікаво, чи довго він на неї дивився. Чоловік одразу відвернув голову:

— Я щойно прокинувся, — з його вуст це прозвучало як виправдання. — Ми майже приїхали. Ще трохи і зможеш розімнути ноги.

Міріса кивнула та вдивлялася у вікно. Карета проїзджала вузькою дорогою  через густий ліс. Дівчина з нетерпінням чекала, коли він закінчиться і нарешті вони заїдуть у місто з галасливими вуличками, крамницями та будинками. Так і не доїхавши до міста, карета зупинилася. 

— Приїхали! Виходь, — Даміан ошелешив новиною. 

Він відчинив двері та вийшов на вулицю. Міріса сподівалася, що її не вб’ють серед густого лісу. Вона боязко визирнула назовні і побачила маєток. Обережно ступила на сходинку, відмітивши, що Даміан навіть не подав їй руки. Він спохватився та розвернувся. Глузливо простягнув долоню:

— Ох, я забув про манери. Хоча, з іншого боку, звідки такому невігласу як я, їх знати?