Глава 1

Владислава прокинулася й кілька секунд дивилася на незнайомий візерунок на стелі.

Хоча чому незнайомий?

За останній місяць вона встигла вивчити кожен завиток над ліжком, темно-зелені штори біля високих вікон і навіть маленьку тріщину на дерев'яній рамі дзеркала. Та кімната однаково не стала її.

Як і весь цей будинок.

Місяць тому Владислава Ельтейв стала Владиславою Свейро.

Не тому, що закохалася.

І навіть не тому, що сама обрала Костянтина.

Їх обрала магія.

— Пані, ви вже прокинулися? — почувся голос служниці за дверима.

— Так. Заходь.

Дівчина ввійшла й відразу попрямувала до вікон. Кімнату залило ранковим світлом.

— Лорд Костянтин уже внизу. Просив передати, що сніданок чекатиме на вас.

— Він сьогодні не поїхав на завод?

— Після сніданку, пані.

Владислава кивнула.

За цей місяць вона вже зрозуміла: її чоловік майже ніколи не сидить без справи. Якщо він не їхав на завод, то перевіряв рахунки крамниць, зустрічався з управителями або разом із батьком займався землями Свейро.

До весілля Владислава знала про Костянтина значно менше, ніж тепер знала про його роботу.

Вона вдягнула світло-блакитну сукню й спустилася до їдальні.

Костянтин сидів за столом із розгорнутими паперами. Побачивши дружину, він відклав їх убік.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Владислава сіла навпроти.

Саме так минала значна частина їхніх розмов.

Ввічливо.

Спокійно.

Наче вони були не чоловіком і дружиною, а двома людьми, яких поселили в одному будинку й наказали не заважати одне одному.

— Сьогодні повернуся пізніше, — сказав Костянтин. — На заводі виникла проблема з постачанням.

— Серйозна?

Він на мить здивовано глянув на неї.

Владислава мало не усміхнулася. Напевно, раніше вона жодного разу не запитувала про його справи.

— Поки не знаю. Не привезли частину сировини. Якщо сьогодні не домовимося з іншим постачальником, доведеться скоротити виробництво.

— І крамниці залишаться без товару?

— Не відразу. Запас є.

— Зрозуміло.

Знову тиша.

Владислава взяла чашку.

Двері відчинилися.

— Доброго ранку, діти.

Вероніка Свейро ввійшла до їдальні так упевнено, наче навіть двері мали відчинятися перед нею швидше.

— Мамо, — привітався Костянтин.

Владислава теж чемно побажала свекрусі доброго ранку.

Вероніка сіла поруч із сином.

— Уже місяць минув.

Костянтин підняв брови.

— Від чого?

— Від вашого весілля.

— Я пам'ятаю, коли одружився.

Владислава опустила погляд у чашку, приховуючи усмішку.

— Я не про це, — Вероніка подивилася спочатку на сина, потім на невістку. — Просто час іде.

Тепер Владислава зрозуміла.

І усміхатися перехотілося.

— Мамо, не треба, — спокійно сказав Костянтин.

— А що такого я сказала?

— Поки нічого. Але я знаю, що ти збиралася сказати.

Вероніка зітхнула.

— Ваш союз уклали не просто так. Дар впливу і дар навіювання надзвичайно добре поєднуються. Якщо дитина успадкує обидва...

— Якщо, — перебив її Костянтин.

— Саме тому потрібно спочатку, щоб ця дитина з'явилася.

Владислава повільно поставила чашку на блюдце.

Вона знала це ще до весілля.

Знала, чому батьки погодилися віддати її за Костянтина Свейро.

Знала, чому Свейро обрали саме її.

Але знати й чути це за сніданком через місяць після весілля виявилося зовсім різними речами.

— Вероніко, — пролунав від дверей чоловічий голос.

До їдальні ввійшов Олександр Свейро.

— Що? — озирнулася вона.

— Залиш дітей у спокої.

— Я лише нагадала...

— Вони чудово пам'ятають, навіщо ми влаштували цей шлюб.

Владислава стиснула пальці під столом.

Навіщо ми влаштували цей шлюб.

Так просто.

Наче йшлося про купівлю нового обладнання для заводу.

Костянтин раптом підвівся.

— Владиславо, можна тебе на хвилину?

Вона здивувалася, але теж встала.

Вони вийшли в коридор. Костянтин зачинив за ними двері.

Кілька секунд мовчав.

— Не зважай на маму.

— Вона сказала правду.

— Це не означає, що вона має право щомісяця перевіряти, чи ми вже виконали очікування наших родин.

Владислава уважно подивилася на чоловіка.

За місяць шлюбу це була, мабуть, найдовша їхня розмова про те, заради чого вони взагалі стали подружжям.

— А ти? — запитала вона.

— Що я?

— Теж цього чекаєш?

Костянтин не відповів одразу.

— Колись я хочу дітей.

— Колись?

— Так.

Владислава відчула, як напруження трохи відступає.

— Наші батьки, здається, мають на увазі зовсім інше «колись».

— Наші батьки вже зробили достатньо, — сухо відповів Костянтин. — Вони знайшли нам одне одного.

— І перевірили сумісність дарів.

— І організували весілля.

Владислава ледь усміхнулася.

— Дуже турботливо з їхнього боку.

Костянтин несподівано усміхнувся у відповідь.

Уперше за цей ранок між ними не було тієї звичної незручності.

А потім він сказав:

— Владиславо, я не знаю, яким буде наш шлюб через рік. Навіть не знаю, яким він буде через місяць. Але дітей у нас не буде тільки тому, що цього хочуть наші батьки.

Вона завмерла.

Магія зробила їх сумісними.

Родини зробили їх чоловіком і дружиною.

Але, можливо, хоча б те, що станеться далі, вони все-таки зможуть вирішити самі.