Глава 1 Дружина без попередження

27 лютого.

Останні дні зими видалися холодними. На узбіччях ще лежав сніг, а вітер пронизував навіть крізь теплий одяг.

Владислава ледве переставляла ноги. Їй хотілося сісти просто посеред дороги, заплющити очі й більше нікуди не йти. Але батьки не дозволяли зупинятися.

— Не відставай, — невдоволено промовила Лариса.

Дівчина нічого не відповіла.

Поруч ішли її батько Станіслав, а також Єгор і Тамара — батьки чоловіка, якого вона ще жодного разу не бачила.

Чоловіка…

Владиславі досі було важко повірити, що вона вже заміжня.

Документи оформили кілька днів тому. Вона погодилася лише тоді, коли остаточно знесилилася від батьківського тиску. Тепер навіть думка про те, що сталося, викликала бажання плакати.

Але сліз уже не залишилося.

Нарешті вони зупинилися перед високими воротами.

За огорожею виднівся великий будинок, оточений деревами. Їхні голі гілки тихо погойдувалися на вітрі.

— Прийшли, — оголосив Єгор.

Він постукав у ворота.

Минуло трохи часу, перш ніж з іншого боку почулися кроки.

— Хто там? — пролунав чоловічий голос.

— Домініку, відчиняй. Це батько.

Ворота відчинилися.

Перед ними стояв високий темноволосий чоловік у темному одязі. Його погляд спочатку зупинився на батьках, а потім перейшов на незнайому дівчину.

— Щось сталося? — запитав він.

Єгор навіть не привітався.

— Домініку, тепер це твоя дружина.

Чоловік завмер.

— Що?

— Її звати Владислава. Усі документи вже оформлені.

Домінік подивився на дівчину.

Вона була дуже блідою. Стояла, трохи похитуючись, і дивилася кудись перед собою. Здавалося, навіть триматися на ногах їй було важко.

— Ви серйозно? — повільно запитав він.

— Цілком, — відповів Єгор.

Домінік хотів щось сказати, але раптом помітив, як Владислава заплющила очі.

Дівчина похитнулася.

Він устиг підхопити її за мить до того, як вона впала б на землю.

— Владиславо! — покликав Домінік.

Відповіді не було.

Він обережно притримував непритомну дівчину, намагаючись зрозуміти, що з нею сталося.

— Що з нею? — різко запитав він.

— Звідки нам знати? — відповів Станіслав.

Домінік здивовано подивився на чоловіка.

— Ви її батько?

— Так.

Єгор тим часом ширше відчинив ворота, заніс у двір валізу Владислави й поклав на неї документи.

— Ось її речі та свідоцтво про шлюб, — повідомив він.

— Зачекайте, — почав Домінік.

Але батько вже повернувся до решти.

— Ходімо. Тут нам більше нічого робити.

Ніхто не запитав, чи прийшла Владислава до тями. Ніхто навіть не запропонував допомоги.

Четверо дорослих розвернулися й пішли геть.

Домінік кілька секунд дивився їм услід.

Потім опустив погляд на дівчину у своїх руках.

— Що ж вони з тобою зробили? — тихо промовив він.

Владислава не відповіла.

Домінік підняв її на руки й поніс до будинку.

Усередині було тепло. Він пройшов коридором, відчинив двері однієї з кімнат і обережно поклав незнайомку на ліжко.

Дівчина залишалася непритомною.

Домінік поправив подушку під її головою, вкрив ковдрою й уважно придивився до обличчя.

Він не був лікарем. Його дар некромантії не дозволяв визначити, що саме сталося з живою людиною.

Але одне було очевидним: дівчині потрібна допомога.

Домінік вийшов із кімнати.

У коридорі він на мить зупинився.

Ще сьогодні вранці він жив звичним життям. Працював у саду, займався домашніми справами й навіть не підозрював, що до вечора в його будинку з'явиться дружина.

Дружина, про існування якої він нічого не знав.

Він швидко одягнув пальто, вийшов надвір і зачинив ворота.

На щастя, його дядько Яків жив неподалік.

Домінік пришвидшив крок.

Зараз його цікавило лише одне: чи зможе Яків допомогти Владиславі.

За кілька хвилин він уже стояв перед будинком дядька й наполегливо стукав у двері.