12

Глава 12

Наступного дня подвір’я сколихнув дзвінок у воротах.

Інна вийшла першою. За воротами стояв кур’єр із великою, акуратно запакованою коробкою.

— Доставка для пані Інни, — чемно сказав він.

— Для мене? — щиро здивувалася вона.
— Так. Підпишіться, будь ласка.

Інна подякувала, прийняла пакунок і занесла його до будинку, навіть не одразу усвідомлюючи розмір і вагу. За всім цим мовчки спостерігав Тарас, стоячи в холі. Він не сказав ні слова, але не зводив з неї погляду.

Інна цього не помічала.

З легкою усмішкою на обличчі вона піднялася сходами до своєї кімнати, ніби несла щось надзвичайно особисте. Серце билося швидше — вона вже наперед знала, від кого цей подарунок.

Вона зачинила двері й обережно поставила коробку на підлогу. Пальці тремтіли, коли вона почала розривати пакувальний папір. Усередині була та сама картина. Та сама. Нічне місто з теплими вогниками.

Інна усміхнулася ще ширше.

Максим… — подумала вона.

Але справжнє здивування чекало далі.

Вона дістала маленьку листівку, вкладену між полотном і рамкою. Відкрила — і слова ніби зупинили час.

«З днем народження, красуне.»

Інна перечитала ще раз. Потім ще.

— Як?.. — прошепотіла вона.

Як він дізнався?
Ніхто ж не знає.

Ні подруги.
Ні колеги.
Лише мама й тато.

І саме в цю мить у її душі вперше за довгий час з’явилося відчуття, що хтось бачить її по-справжньому. Не роль. Не статус. Не прізвище.

А її. Просто Інну…

За дверима Тарас усе ще стояв у тиші, дивлячись на зачинені двері її кімнати.

І чомусь це злило його більше, ніж будь-який скандал.

Двері розчахнулися з таким гуркотом, що Інна здригнулася.

Тарас увірвався без стуку, мов буря. Його погляд одразу вп’явся в картину, що стояла біля стіни, ще не повністю звільнена від пакування. Обличчя перекосилося — лють накрила його миттєво, без жодного гальма.

— То ось як… — процідив він крізь зуби. — Подарунки вже приймаєш?

Інна повільно обернулася. У руках вона все ще тримала листівку.

— Це не те, що ти думаєш, — почала вона, але не встигла договорити.

— Замовкни! — рикнув Тарас і зробив крок уперед. — Ти навіть не намагаєшся приховувати, яка ти є насправді.

Він ткнув пальцем у бік картини.

— Учора фліртуєш з ним, сьогодні вже подарунки в дім тягнеш. Продажна хвойдо. За моєю спиною! Під моїм дахом! Ти розумієш, що ти робиш із моїм прізвищем?!

Слова били болючіше за ляпас. Інна зблідла, але не відступила.

— Ти не маєш права так зі мною говорити, — тихо, але твердо сказала вона.

— Я маю всі права! — вибухнув він. — Ти моя дружина. І ти ганьбиш мене. Даєш привід пліткам, сміху, шепоту за спиною!

Він підійшов ближче, нависаючи над нею, і в його очах було щось дике, неконтрольоване.

— Або ти думаєш, я сліпий? Думаєш, я не бачу, як ти на нього дивилася? Як усміхалася? Думаєш, я не знаю, за що чоловіки роблять такі подарунки? Ти вже спиш з ним?!

Інна стиснула листівку так, що папір зім’явся в долоні.

— Ти нічого не знаєш, Тарасе. Ні про мене. Ні про нього. Ні про цю картину, — її голос тремтів, але вона не опускала очей. — І якщо вже говорити про ганьбу… то подивись на себе. Краще за тебе ганьбитися ніхто не вміє. 

Він завмер на мить. Лише на мить.

— Ти ще смієш мене повчати? — холодно кинув він. — Не забувайся. Ти тут лише тому, що я дозволив. Погодився взяти тебе…

Інна раптом усміхнулася. Гірко. Втомлено.

— Ось саме, — сказала вона. — Лише тому.

І в цій короткій фразі було стільки правди, що Тарас відчув, як щось усередині неприємно сіпнулося. Але лють уже взяла гору, і назад дороги не було.

Інна різко випросталася й зробила крок уперед — не тікаючи, а відвойовуючи простір.

— Досить, — сказала вона твердо. — Ти не маєш права мене судити. Не ти. Не після того, як сам привів коханку в наш дім. Твої слова смішні та недоречні. 

Тарас здригнувся, ніби від удару, але Інна не зупинилася.

— Це лише подарунок, — продовжила вона вже спокійніше, але з крижаною чіткістю. — Подарунок на день народження.

Він примружився.

— Яке ще день народження?

Інна гірко всміхнулася.

— Моє. Сьогодні мій день народження. І я маю право отримувати подарунки. Я маю право на увагу, на повагу, на елементарну людяність. І ти не можеш мені цього заборонити.

Вона зробила паузу, ніби збираючись із силами, а потім сказала те, що давно дозріло всередині:

— Краще йди до своєї Віолетти й залиш мене у спокої. У нас не ті стосунки, щоб ти втручався в моє життя. І точно не ті, щоб ти диктував, що мені можна, а що — ні.

Її голос не зірвався. Не тремтів. Він був спокійний — і саме це було найстрашнішим.

Тарас мовчав. Його лють на мить захлинулася, змішавшись із чимось незрозумілим: подивом, роздратуванням і дивним відчуттям, що він щойно пропустив щось важливе. Але сказаного вже не повернути.

Інна відвернулася, даючи зрозуміти: розмова закінчена.

Інна провела свій день народження за ноутбуком. Рядок за рядком, абзац за абзацом — вона перекладала чужі історії, намагаючись не думати про власну. Робота була єдиним, що тримало її в тонусі й не давало розсипатися.

Телефон задзвонив ближче до обіду. Мама.

Вони говорили недовго. Про дрібниці, про погоду, про здоров’я — обережно, ніби ступаючи по тонкому льоду. Жодних теплих слів, жодних згадок про свято. Лише напруга, яка висіла між ними важчим за мовчання тягарем.

Поклавши слухавку, Інна довго дивилася в одну точку. З кожним днем вона все гостріше відчувала, як їхні стосунки тріщать по швах. Вона не могла змиритися з тим, що мама пішла до Тараса по гроші. Не могла прийняти цього вчинку, ніби той остаточно перекреслив щось дуже важливе — довіру, межі, її право хоча б на власну гідність.

Цей день народження минав тихо. Без свічок, без побажань, без святкового шуму. Лише робота, тиша й чітке усвідомлення: з цього моменту вона може розраховувати лише на себе.