10

Глава 10

Інна довго сиділа в тиші, прокручуючи розмову з матір’ю знову й знову. Кожне слово різало, кожна пауза тиснула.

Вона знала: піти до Тараса — найпростіший шлях. Один короткий принизливий діалог, кілька зневажливих слів — і гроші з’являться. Але ціна була надто високою.

Він і так дивився на неї, як на хижачку.
Жінку, що нібито чіпляється до нього заради вигоди.
Ту, що живе за його рахунок і постійно щось вимагає.

Якщо я скажу йому це в очі… — Інна навіть не наважувалася закінчити думку. Вона ясно уявляла його холодну усмішку, отруйні слова, перекручені висновки. У його голові вона миттєво перетворилася б на розрахункову брехуху, що прикривається родинною трагедією.

Ні. Вона не дасть йому ще одну зброю проти себе.

Краще бути без грошей, ніж без гідності.
Краще важко, ніж принизливо.

Інна рішуче випрямила спину.

Вона знайде інший шлях.
Працюватиме більше.
Продасть усе, що зможе.
Позичить, але не благатиме.

Він не почує від неї цього прохання.
Ніколи.

Бо якщо вже вириватися з цього шлюбу — то не на колінах.

Наступного дня Інна зробила те, що вважала єдино можливим.

Вона продала все.

Сережки, які колись дарували «на щастя». Ланцюжок, що лежав у скриньці роками. Подарунки, за якими не стояло жодної теплоти — лише спогади про шлюб, у якому не було любові. Вона не торгувалася й не вагалася. Для неї ці речі давно втратили цінність — на відміну від спокою матері.

Вони зустрілися у невеликому кафе. Інна мовчки поклала перед мамою конверт.

— Тут усе, — сказала коротко. — До останньої копійки.

Мати розгублено заглянула всередину.
— Інно… це ж багато.

— Цього вистачить, щоб ти ні про що не думала найближчим часом, — спокійно відповіла вона. — І щоб ти не йшла до Тараса.

Мати кивнула, притискаючи конверт до грудей. Інна ж уважно стежила за кожним її рухом. Вона надто добре знала свою маму, щоб покладатися лише на слова. Ці гроші були не лише допомогою — вони були запобіжником.

Коли мати вже підвелася, накидаючи пальто, Інна раптом запитала тихо, майже між іншим:

— Мамо… а ти не хочеш дізнатися, як справи у тата?

Мати завмерла на півкроці.

І в цій короткій паузі Інна раптом зрозуміла: відповідь може боліти більше, ніж вона готова почути.

І Інна не помилилася.

Мати обернулася повільно, без поспіху, і в її погляді не було ані тривоги, ані болю. Лише втомлена байдужість — така, ніби все, що сталося з її чоловіком, було закономірним і навіть очікуваним.

Ні співчуття.
Ні страху.
Ні запитань.

У грудях Інни щось тихо надломилося.

Вона зрозуміла: для матері той факт, що батько сидить за ґратами, — не трагедія. Швидше… незручність. Побутова проблема, яку потрібно якось вирішити.

Інна не стала загострювати. Вона знала, що зараз будь-яке слово може перерости у сварку, яку їй не вистачить сил витримати.

— Мені вже час, — сказала вона стримано. — Я поспішаю на зустріч з адвокатом.

Це була не зовсім брехня.
З Максимом вона й справді мала зустрітися сьогодні. Просто не зараз. До тієї зустрічі було ще кілька годин — кілька годин тиші, в якій Інна сподівалася зібрати себе докупи.

Вона швидко попрощалася й вийшла з кафе, не озираючись.

На вулиці було шумно й байдуже — світ жив своїм життям, ніби нічого не сталося. Інна глибоко вдихнула холодне повітря.

Вона залишалася сама.
Між матір’ю, якій байдуже.
Чоловіком, який зневажає.
І батьком, якого треба рятувати.

Інна випрямила спину й пішла вперед.

Назад дороги вже не було.

Зустріч із Максимом відбулася у тому ж кафе, але вже за іншим столиком — ближче до вікна. Інна прийшла раніше й нервово крутила чашку з давно остиглою кавою. Коли він з’явився, спокійний і зібраний, їй на мить здалося, що разом із ним у приміщення зайшло трохи порядку.

— Я був у СІЗО, — сказав Максим без зайвих вступів, сідаючи навпроти. — Бачився з вашим батьком.

Інна миттєво напружилася.
— І? Як він? Що він сказав?

Максим на кілька секунд замовк, ніби добираючи слова.
— Ось у цьому й річ… Його поведінка здалася мені дивною.

Серце Інни болісно стиснулося.
— У якому сенсі?

— Я розповів йому, що ви найняли адвоката, що намагаєтеся зробити все можливе, — продовжив Максим спокійно. — Сказав, що ви боретеся за нього.

— І?.. — прошепотіла Інна.

— Він нічого не відповів, — Максим зітхнув. — Жодної емоції. А коли я спробував обговорити справу — просто відмовився. Сказав, що не хоче нічого пояснювати й не бачить сенсу.

Інна відчула, як у голові починає шуміти.

— Це… це неможливо, — розгублено сказала вона. — Тато не такий. Він не міг просто… здатися.

Вона стисла пальці так, що нігті впилися в долоні. Думки плуталися, страх наростав хвилею.

— А раптом він щось приховує? — швидко заговорила вона. — Або його змусили мовчати? А якщо він вирішив узяти все на себе?..

— Інно, — м’яко перебив Максим.

Він нахилився трохи ближче, знижуючи голос.
— Подивіться на мене.

Вона підняла очі — і вперше за довгий час побачила не осуд і не байдужість, а щиру участь.

— Паніка вам зараз не допоможе, — сказав він спокійно. — Я поруч. Ми розберемося. Я не відступлю, навіть якщо він мовчить.

Він обережно накрив її руку своєю — жест був короткий, але теплий, без натяку на нав’язливість.

Інна здригнулася, але не відсмикнула долоню.

— Ви не самі, — додав Максим тихіше. — І ваш батько теж. Я вам обіцяю.

У грудях Інни щось вперше за довгий час відтануло.
Між страхом і розпачем раптом з’явилася тонка, але справжня нитка підтримки.

І вона за неї вчепилася.