9

Глава 9 

Ранок видався холодним і різким, наче місто спеціально підлаштувалося під її стан. Інна йшла швидко, майже бігла, раз у раз поглядаючи на годинник. Запізнюватися не можна було. Не сьогодні.

Кафе виявилося невеликим і світлим, із великими вікнами та запахом свіжої випічки. Інна зайшла всередину, на мить розгублено озирнулася й одразу помітила чоловіка біля вікна. Він сидів рівно, тримаючи в руках папку, і дивився на вхід уважно, але без напруження.

— Інна Бережна? — підвівся він, щойно їхні погляди зустрілися.

— Так, — кивнула вона.

— Максим Олександрович Гончар, — представився він і простягнув руку.

Його рукостискання було впевненим, але не нав’язливим. Погляд — спокійний, зосереджений, без зайвої цікавості. Інна відразу відзначила це: він не дивився на неї як на слабку жінку в біді. Він дивився як на клієнтку.

І їй це сподобалося.

Вони сіли одне навпроти одного.

— Давайте по черзі, — одразу сказав Максим. — Ви розповідаєте все з самого початку. Без емоцій, лише факти. Я ставитиму запитання.

Інна глибоко вдихнула.

— Мого батька заарештували кілька днів тому, — почала вона. — Обвинувачення серйозне, але деталей майже немає. До нього не пускають, адвоката ще не було…

Максим уважно слухав, роблячи короткі нотатки. Іноді ставив уточнювальні запитання — чіткі, влучні, без зайвих слів. Він не перебивав, не поспішав, не тиснув.

— Те, що вас не допустили до побачення, — нарешті сказав він, — стандартна практика без дозволу слідчого. А от усе інше…
Він підвів погляд.
— Справу можна й потрібно розбирати. Але одразу скажу: легко не буде.

— Мені й не потрібно легко, — тихо відповіла Інна. — Мені потрібно справедливо.

Максим ледь усміхнувся.
— Тоді ми з вами на одній стороні.

Інна відчула дивне полегшення.

Вперше за довгий час їй здалося, що поряд із нею стоїть не хижак і не монстр —
а людина, яка знає, як боротися.

Максим закрив папку й відклав ручку.

— Тепер про практичне, — сказав він рівно. — Мій гонорар.

Інна напружилася, але не відвела погляду.
— Слухаю.

Він назвав суму — чітко, без пауз і «але». Не завищену, але й не символічну. Суму людини, яка знає ціну своїй роботі.

Інна швидко прикинула в голові заощадження, аванс за переклад, допомогу Олени Ігорівни.

— Мене влаштовує, — сказала вона без вагань.

Максим ледь підняв брови — не від здивування, радше з поваги.

— Тоді працюємо, — коротко кивнув він. — Договір я підготую сьогодні, ви підпишете — і з цього моменту я офіційно представляю інтереси вашого батька.

Він на мить замислився, а потім додав:

— Я вже сьогодні спробую добитися побачення з ним. Як адвокат я маю на це право, і зазвичай такі речі вирішуються швидше, ніж здається.

Серце Інни стиснулося.

— Сьогодні?.. — перепитала вона.

— Так, — підтвердив Максим. — Мені потрібно почути його версію подій без посередників. Це ключове.

Інна повільно кивнула.
— Дякую вам.

— Поки рано дякувати, — спокійно відповів він. — Але шанс є. І він непоганий.

Він підвівся, простягаючи руку.
— Я на зв’язку. Якщо вам дзвонитимуть зі слідства або з’явиться будь-яка нова інформація — одразу повідомляйте.

Інна потиснула його руку.

Коли Максим вийшов з кафе, вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись у вікно.

Страх нікуди не зник.
Але поруч із ним з’явилося щось нове.

Надія.

Інна вийшла з кафе, вдихнувши прохолодне повітря. Вона не озиралася — просто йшла вперед, занурена в думки про батька, адвоката, наступні кроки. Відчуття полегшення було крихким, але реальним.

Вона не помітила, як за кілька столиків від входу повільно підвівся чоловік у темній куртці.

Він не дивився їй услід відкрито. Лише краєм ока. Дочекався, поки Інна відійде на безпечну відстань, і вийшов за нею.

Коли вона звернула за ріг і зникла з поля зору, він дістав телефон.

— Вона зустрілася з адвокатом, — коротко сказав у слухавку. — Чоловік років сорока, доглянутий, схоже, професіонал. Розмова тривала близько години.

На тому кінці дроту мовчали кілька секунд.

— Так, — продовжив він. — Вийшли разом, але розійшлися. Вона пішла пішки.

Пауза була короткою, але важкою.

— Зрозумів, — відповів він і ледь помітно напружився. — Продовжую стеження.

Він сховав телефон і рушив слідом, тримаючись на відстані.

Інна йшла, не підозрюючи, що кожен її крок уже комусь відомий.

І що її боротьба щойно набула
глядача.

Інна повернулася додому вже надвечір. День видався виснажливим, але всередині трималася дивна зібраність — ніби вона навчилася не розсипатися від кожного удару.

Вона одразу помітила тишу.

У домі не було Віолетти. Не було її парфумів у повітрі, її сміху, її присутності, яка завжди різала по нервах. На мить Інна навіть дозволила собі подумати, що їй здалося.

А потім вона побачила Тараса.

Він стояв у вітальні, спершись руками на спинку крісла. Обличчя напружене, очі темні, рухи різкі. Від нього буквально тхнуло злістю — не стриманою, а такою, що вже вийшла з берегів.

Інна ще не встигла зняти піджак, як він різко обернувся.

— Ти задоволена? — кинув він з порога.

Вона повільно підняла на нього погляд.
— Про що ти?

— Не прикидайся, — голос Тараса зірвався. — Віолетта поїхала. Через тебе.

Інна мовчки зняла піджак й повісила його. Кожен рух був повільним, зваженим — ніби вона навмисно не давала йому бажаної реакції.

— Їй довелося поїхати, бо ти не вмієш тримати язик за зубами, — продовжив він, наближаючись. — Бо ти налаштовуєш мою матір проти нас. Думаєш, я не бачу, як ти граєш у жертву?

— Я ні з ким нічого не обговорюю, — рівно сказала Інна.

— Брехня! — він різко вдарив долонею по спинці крісла. — Мама почала ставити запитання. Почала дивитися не так. І це після твоїх розмов із нею!