8.1

Телефон задзвонив, коли Інна вже допивала холодну каву. На екрані висвітилося ім’я Марина.

Вона на мить заплющила очі, ніби збираючись із силами, і лише тоді відповіла.

— Іннусю, — голос Марини був схвильований, напружений. — Скажи мені одразу: Тарас уже звільнив твого батька?

Інна відчула, як усередині все стислося.
Правду казати не можна, — майнуло в голові. Це лише погіршить ситуацію. Зробить Марину заручницею чужих рішень і, зрештою, поставить її між сином і невісткою.

— Ми зараз цим займаємося, — обережно відповіла Інна. — Процес не такий швидкий, як хотілося б.

— Але Тарас у курсі?  Ти розповіла йому деталі? — не відставала Марина.

— Так, — коротко сказала Інна, знову уникаючи прямої відповіді.

Марина зітхнула.
— Я так і думала. Я сьогодні говорила зі своїм чоловіком, — додала вона після паузи. — Але ти ж знаєш… у нас із ним ніколи не було нормальних стосунків. Він завжди тримається осторонь. Допомоги від нього чекати марно.

Інна мовчала, слухаючи.

— Уся надія зараз тільки на Тараса, — твердо сказала Марина. — Він може вирішити це питання. Він повинен.

Повинен, — гірко повторила Інна подумки.

— Я розумію, — вголос сказала вона спокійно. — Я тримаю все під контролем.

— Якщо щось буде потрібно — одразу дзвони, — м’яко додала Марина. — Ми ж сімʼя.

Після цих слів Інна відчула дивний укол болю.

— Добре, — відповіла вона. — Дякую, Марино.

Вона завершила дзвінок і повільно опустила телефон на стіл.

Сімʼя, — подумала Інна.

Для Марини — так.
Для Тараса — зручна ширма.
А для неї самої — поле бою, де вона мусить навчитися виживати без ілюзій.

Вона підняла погляд і рішуче видихнула.

Тепер — тільки вперед.

Увечері Інна сиділа в тиші своєї кімнати, занурена в переклад. Рядки іноземного тексту повільно складалися в українські речення, але думки постійно зривалися — до батька, до СІЗО, до завтрашнього дня.

Телефон раптом засвітився.
Невідомий номер.

Інна на мить завмерла, а потім відповіла.

— Алло?

— Добрий вечір, Інно Бережна, — пролунав у слухавці приємний, спокійний чоловічий голос. — Мене звати Максим Олександрович Гончар. Я адвокат.

Інна різко випрямилася.
— Так, слухаю вас, — сказала вона й одразу ж почала говорити, ніби боялася, що її знову не почують. — Справа мого батька, його затримали, він у СІЗО, я намагалася потрапити на побачення, але…

— Інно, — м’яко, але впевнено перебив її чоловік. — Давайте не телефоном.

Вона замовкла.

— Такі речі краще обговорювати віч-на-віч, — продовжив він. — Спокійно, по суті, з документами й фактами.
Невелика пауза.
— Пропоную зустрітися завтра о десятій ранку. Вас влаштує?

Інна відчула, як напруга в грудях трохи слабшає.
— Так, звісно. Влаштовує.

— Чудово, — відповів він. — Я напишу вам адресу й список того, що потрібно взяти з собою. І ще одне, Інно…

— Так?

— Ви все робите правильно. Просто довіртеся процесу.

Зв’язок обірвався.

Інна повільно опустила телефон і ще кілька секунд сиділа нерухомо.

Вперше за весь день у неї з’явилося відчуття, що завтра може бути не гіршим за сьогодні, що завтра нарешті зійде сонце. 

Вона повернулася до ноутбука.

Переклад чекав.
Життя — теж. 
 

Інна вийшла на кухню майже навшпиньки. День висмоктав із неї всі сили, і єдине, чого вона зараз хотіла, — склянку теплого молока й тишу перед сном.

Але тиша, як завжди, була ілюзією.

На кухні вже хтось був. Тарас.

Один. Без Віолетти. І це здивувало більше, ніж мало б. Вона ж за ним слідом ходить наче тінь.

Інна навіть не зупинилася. Ні поглядом, ні жестом не дала зрозуміти, що помітила його присутність. Відчинила холодильник, дістала молоко, поставила каструльку на плиту. Рухи — швидкі, точні, відпрацьовані. Вона хотіла піти звідси якомога швидше. Знаходитись з ним в одній кімнаті занадто та ще й на кінець дня. 

Не бачити.
Не чути.
Не втягуватися.

Вона не помітила лише одного — як Тарас дивився на неї. Пильно. Зі злістю, перемішаною з чимось темнішим, неоформленим.

— Я завжди знав, — раптом кинув він, — що твоя сімейка — це кубло отруйних змій. Вчепилися в нас і ніяк не відстанете.
Куточок його губ сіпнувся.
— Ось тому ти й балуєшся молоком на ніч. Запаси енергії відновлюєш.

Інна навіть не здригнулася. Лише повільно повернула до нього голову.

— А я завжди знала, — спокійно відповіла вона, — що, вийшовши заміж за гієну, нічого хорошого не отримаю.
Вона зробила крок ближче, не підвищуючи голосу.
— Підбирати падаль і нападати, як скажений звір, — це так у стилі справжньої гієни.

Очі Тараса потемніли.

— Слідкуй за своїм язиком, — процідив він.

— Ти перший почав, — рівно сказала Інна. — Я лише відповіла.

Молоко нагрілося. Вона швидко налила його в склянку, не додаючи більше жодного слова, і, навіть не озирнувшись, вийшла з кухні.

Її кроки стихли в коридорі.

Тарас залишився стояти. Нерухомо.
Довше, ніж планував.

Він дивився в той бік, де щойно зник її силует, і відчував злість — не через її слова.

Через те, що вони влучили. Невже Інна інша… не така підла та безсоромна як її мати та батько? Але хіба може таке бути. Її ніхто силою не змушував виходити за нього заміж. Інна зробила це добровільно за що отримала достойну плату.