8

Глава 8

 Тарас постояв ще мить, ніби чекав, що вона нарешті зламається, заговорить, попросить. Але Інна мовчала. Стояла рівно, дивилася на нього без сліз — і це дратувало його більше за будь-які слова.

Він різко розвернувся й пішов.

Кроки відлунювали коридором, віддаляючись, стаючи дедалі глухішими. Жодного слова охороні. Жодного жесту. Навіть пальцем не поворухнув, щоб зупинити це безглуздя.

Ґрати знову відокремили її від світу остаточно.

Інна повільно опустилася на лавку. Усередині було порожньо — без істерики, без надії. Вона вже не чекала від нього нічого доброго, але навіть так він зумів перевершити всі її уявлення про підлість.

Я стала дружиною монстра, — подумала вона.
Гидкого, холодного, бездушного.

І цей монстр щойно довів, що здатен на більше, ніж просто зневага.

Він залишив її тут.
Свідомо.
Без каяття. 

І в цій камері, серед сирих стін і глухої тиші, Інна вперше по-справжньому усвідомила: її шлюб був не помилкою.

Він був пасткою.

І якщо вона колись вибереться звідси —
то вже ніколи не дозволить нікому так із собою поводитися.

Навіть якщо для цього доведеться зламати все, що її тримало.

Ніч тягнулася нескінченно.

Інна лежала на жорстких нарах, дивлячись у темну стелю, де тіні повільно змінювали одна одну. Сон не приходив. Кожен шурхіт, кожен крок у коридорі різав нерви, змушував стискати зуби.

Вона не звикла жаліти себе. Ніколи. Навіть у найважчі моменти вона знаходила в собі сили йти далі. Але цієї ночі було інакше. Надто багато всього звалилося одразу.

Її душа стікала кров’ю.

Вона знову й знову прокручувала в голові його погляд — холодний, зневажливий. Те, як він просто пішов, залишивши її тут, ніби вона нічого не варта. Не людина. Не дружина.

Я не просила неможливого, — думала Інна. — Я просто хотіла побачити тата.

До ранку вона так і не зімкнула очей.

Коли двері камери відчинилися, світло різонуло по очах.

— Бережна Інна? — пролунало сухо. — Збирайтеся. Ви вільні.

Вона підвелася повільно, ніби тіло стало чужим. Вийшла в коридор, не ставлячи запитань, не дякуючи. Все було надто очевидно.

На подвір’ї СІЗО ранкове повітря здалося неприродно свіжим.

Інна зупинилася й глибоко вдихнула.

Вона знала.

Це сталося за наказом Тараса.

Він міг звільнити її одразу. Міг не допустити цього приниження. Але не зробив цього навмисно. Дав їй провести ніч за ґратами — як покарання.

За те, що вона не благала.
За те, що не впала перед ним на коліна.
За те, що не зламалася.

Інна стиснула пальці в кулаки.

— Добре, — прошепотіла вона. — Я зрозуміла правила гри.

Але Тарас не знав одного.

Ця ніч не зламала її.
Вона зробила її небезпечнішою.

Інна повернулася додому виснажена, але зібрана. У голові був чіткий план: душ, чистий одяг, а потім — зустріч з Оленою Ігорівною. Вона не сумнівалася: ця жінка допоможе їй знайти справді сильного адвоката. Тепер Інна знала — сподіватися можна лише на себе й на тих, хто не зраджує.

Вона скинула взуття й повільно пішла коридором.

Проходячи повз кухню, Інна краєм ока зупинилася. Її оселя була надто промовистою, щоб не помітити її зовсім.

Тарас і Віолетта стояли близько одне до одного. Їхні пальці переплелися, обличчя були освітлені тихою, інтимною усмішкою — такою, яку не грають для публіки. Вони були закохані. Розслаблені. Щасливі.

І не помічали її.

Ніби Інни не існувало.
Ніби це був їхній дім.

На якусь мить у грудях щось здригнулося. Але Інна не дозволила цьому вирости в біль.

Вона теж вирішила не бачити.
Не чути.
Не відчувати.

Гидливо відвела погляд, ніби натрапила на щось брудне, чуже, негідне її уваги, і пішла далі коридором.

До своєї кімнати.

Там, де вона ще могла дихати.
Там, де починалося її виживання.

Інна прийняла душ, довго стоячи під гарячими струменями води, ніби змиваючи з себе ніч за ґратами, чужі погляди й приниження. Вона переодяглася в простий, стриманий одяг, зібрала волосся й знову стала схожою на себе — зібрану, стриману, сильну.

Так само непомітно, як і зайшла, вона вийшла з дому. Ніхто її не зупинив. Ніхто навіть не запитав, куди вона йде.

Їй це було тільки на руку.

Вони зустрілися з Оленою Ігорівною в невеликому затишному кафе. Запах кави й тихий гул розмов здавалися майже нереальними після кам’яних стін СІЗО.

Олена Ігорівна уважно подивилася на Інну.
— Ти погано виглядаєш, — сказала м’яко. — Але очі… очі в тебе правильні. Ти зібралася.

Інна ледь усміхнулася.
— Мені потрібен хороший адвокат, — сказала вона без зайвих вступів. — Дуже хороший. Для батька.

Олена Ігорівна навіть не здивувалася.
— Я зрозуміла, — кивнула вона. — І так, знайдемо. Якщо треба — не просто адвоката.

Вона нахилилася ближче.
— Ти не одна, Інно. Запам’ятай це.

Інна вперше за довгий час відчула, як напруга в грудях трохи відпускає.

— Дякую, — щиро сказала вона.

— Не дякуй, — усміхнулася Олена Ігорівна. — Просто знай: якщо потрібно — все буде. Ти варта кращого.

Інна обхопила теплу чашку долонями.

Вперше за багато днів у неї з’явилося відчуття, що ґрунт під ногами ще існує.