7.1

Інна прийняла рішення мовчки. Без істерик, без пафосу. Лише з відчаю, що стискав груди до болю. Вона зайшла в кабінет слідчого, сіла навпроти й кілька секунд просто дивилася на його обличчя, намагаючись зрозуміти — можна чи ні.

Слова застрягли в горлі.

Тоді вона відкрила сумку, дістала гроші й, не дивлячись йому в очі, поклала їх на стіл.

Купюри лягли рівно. Занадто рівно.
У кабінеті стало тихо.

Слідчий повільно відкинувся на спинку крісла й подивився на неї з холодною, майже байдужою цікавістю.

— Ви зараз серйозно? — спитав він.

Інна підняла очі.
— Мені потрібне побачення з батьком, — сказала вона тихо. — Лише кілька хвилин.

На його губах з’явилася крива усмішка.

— Ви знаєте, — повільно промовив він, — що за спробу підкупу службової особи передбачена кримінальна відповідальність?

Серце Інни провалилося вниз.

— Я… — вона хотіла щось пояснити, але він різко підняв руку, зупиняючи її.

— Ви щойно запропонували хабар слідчому, — сухо продовжив він. — За це, взагалі-то, сідають.

Він натиснув кнопку на телефоні.
— Охорону до мене.

— Зачекайте… — голос Інни зірвався. — Я не мала на увазі…

Двері відчинилися майже одразу.

— Взяти громадянку під варту, — наказав слідчий, навіть не глянувши на неї. — Спроба підкупу.

Інна різко підвелася.
— Ви не можете! Я просто хотіла побачити батька!

Охоронець узяв її за лікоть. Не грубо — професійно. Від цього стало ще страшніше.

— Будь ласка… — прошепотіла вона. — Він мій тато…

Слідчий нарешті подивився їй прямо в очі.
— Треба було думати раніше, — сказав він рівно. — Тут не місце для емоцій.

Інну вивели з кабінету. Коридор СІЗО здався нескінченним. Люди дивилися байдуже, ніби вона була ще однією тінню серед сотень інших.

Я просто хотіла допомогти… — стукало в голові.

І лише тепер до неї дійшло:
вона прийшла сюди як донька.

А виходила — як підозрювана.

І їй стало по-справжньому страшно.

Інну завели в камеру без зайвих слів. Металеві двері зачинилися з глухим дзенькотом, який відгукнувся десь усередині, під серцем. Клацнув замок — остаточно, безповоротно.

Камера була тісна, з облупленими стінами й важким запахом вогкості. Вузька лавка, металеві нари, віконце під самою стелею, крізь яке ледве пробивався сірий світ.

Інна стояла посередині, не знаючи, куди подіти руки. Вперше за довгий час ніхто на неї не дивився. Не оцінював. Не вимагав.

Вона повільно сіла на край лавки.

І саме тоді сили закінчилися.

Сльози хлинули раптово, беззвучно, але з такою силою, що вона зігнулася навпіл. Інна закрила обличчя долонями, намагаючись стриматися, але більше не могла. Усе, що вона тримала в собі — страх за батька, приниження, ляпас Тараса, ненависть Віолетти, байдужість системи — вирвалося назовні.

— Тату… — прошепотіла вона крізь сльози. — Пробач…

Плечі тремтіли, подих збивався. Вперше вона дозволила собі бути слабкою. Тут, за ґратами, де не потрібно було грати ролі, посміхатися, тримати спину рівно.

Камера мовчала у відповідь.

Інна плакала довго. Поки сльози не висохли, залишивши після себе лише порожнечу й дивну, холодну ясність.

Вона витерла обличчя рукавом і повільно підняла голову.

Я не зламаюся, — подумала вона.
Навіть тут.

Бо якщо вона здасться — тоді справді програє.
І себе.
І батька.

Інна різко підвелася. Сльози ще пекли очі, але в них уже не було безпорадності — лише злість і рішучість. Вона підійшла до ґрат, зняла туфлі і з усієї сили вдарила каблуком по металу.

Глухий дзвін рознісся коридором.

Ще раз.
І ще.

— Я маю право на один дзвінок! — закричала вона, не думаючи, як звучить її голос. — За законом! Ви не маєте права мене тут тримати!

Вона била знову й знову, не зупиняючись, ніби кожен удар вибивав із неї страх.

— Я вимагаю дзвінок! — кричала Інна. — Чуєте?! Дзвінок!

Її голос зривався, але вона не замовкала. Коридор наповнився відлунням, чужими поглядами, роздратованими окриками охорони. Та вона не зупинялася.

Поки раптом усе не стихло.

З-за рогу коридору з’явився він.

Тарас.

Він ішов швидко, важко ступаючи, і в кожному його русі було стільки злоби, що повітря навколо здавалося наелектризованим. Обличчя напружене, щелепи стиснуті, погляд темний і жорсткий.

Інна завмерла.

На мить вона втратила дар мови. Не від страху — від усвідомлення, хто саме почув її крик.

Тарас зупинився просто навпроти ґрат. Дивився на неї так, ніби вона щойно перейшла останню межу.

— Ти що твориш? — процідив він крізь зуби.

Коридор завмер разом із ними.

Інна вдихнула, відчуваючи, як серце гупає в скронях.

Тепер її право на дзвінок
стало його проблемою.

Інна мовчала.

Слова зникли, ніби хтось одним рухом вимкнув голос усередині неї. В голові крутилися зовсім інші питання — як він дізнався? хто йому сказав? навіщо він тут? Але жодне з них не зірвалося з губ.

Вона лише дивилася на нього крізь ґрати.

Тарас зробив крок ближче.
— Ти розумієш, що наробила? — його голос був низький, просякнутий люттю. — Ти з глузду з’їхала? Полізти з хабарем до слідчого?!

Інна ковтнула повітря.
Він не чекав відповіді.

— Мало тобі було ганьбити мене вдома? — продовжив він, не знижуючи тону. — Тепер вирішила зробити це публічно? Думаєш, я маю розгрібати твої істерики?

Він говорив швидко, жорстко, не підбираючи слів.

— Твій батько сидить — і правильно, значить, було за що! А ти вирішила зіграти в героїню?
Тарас гірко всміхнувся.
— Ти навіть цього нормально зробити не здатна.

Кожне слово било болючіше за попереднє. Інна стояла, стиснувши пальці так сильно, що нігті врізалися в долоні. Вона хотіла закричати, виправдатися, сказати, що просто хотіла побачити тата.