7

Глава 7

Інна сиділа в таксі вже мовчки. Телефон лежав у долоні, але вона більше не дивилася на екран. Думки крутилися навколо одного — тато.

Він ніколи не був авантюристом. Обережний, мовчазний, завжди повторював, що краще жити скромно, ніж ризикувати. То що могло статися? Помилка? Чужа махінація, у яку його втягнули? Чи він узяв на себе чужу провину, як робив це все життя — прикриваючи інших?

Я маю зрозуміти, — думала Інна. — І маю допомогти. Але не так.

Вона не хотіла йти до Тараса. Не хотіла дивитися в очі людині, яка вчора підняла на неї руку, і просити про допомогу. Це означало б схилитися. А після вчорашнього вона знала: якщо зробить це — втратить себе остаточно.

Таксі звернуло з маршруту до бюро перекладів і зупинилося біля сірого, важкого будинку з ґратами на вікнах.

СІЗО.

Повітря тут було інше — густе, давке, наче саме місце вбирало в себе чужий страх. Інна вийшла з машини й на мить зупинилася, збираючись із силами.

Усередині було холодно й шумно. Черги. Люди з папками. Заплакані жінки. Втомлені обличчя.

— Я хочу побачення з затриманим, — сказала Інна, намагаючись тримати голос рівним. — Прізвище…

Черговий навіть не підвів очей.
— Родинні зв’язки?

— Донька.

Він нарешті глянув на неї.
— Побачення лише з дозволу слідчого. У вас є дозвіл?

Інна похитала головою.
— Я навіть не знаю, хто слідчий. Його заарештували вчора.

— Тоді нічим не можу допомогти, — байдуже відповів чоловік. — Наступний.

— Але я маю з ним поговорити, — Інна зробила крок уперед. — Хоч кілька хвилин. Він навіть не знає, що я тут.

— Я сказав — ні, — різко обірвали її. — Не затримуйте чергу.

Інна відступила. Раптом стало важко дихати. Вона вийшла надвір і сперлася спиною на холодну стіну.

Навіть сюди не пускають, — гірко подумала вона.
Навіть до власного батька.

Вона заплющила очі.

Варіантів ставало дедалі менше.
І серед них був той, якого вона найбільше боялася.

Тарас.

Людина, перед якою вона присягнула собі більше ніколи не схилятися.
Але тепер на кону було не її самолюбство.

На кону було життя батька.

Інна повільно випрямилася.

— Добре, — прошепотіла вона сама до себе. — Якщо це війна… я вмію тримати удар.

Вона дістала телефон.

Інна набрала номер Марини не одразу. Вона кілька разів дивилася на екран, ніби намагаючись зібрати слова докупи. Коли почулися гудки, вона мимоволі затамувала подих.

— Іннусю? — голос Марини був стривожений. — Я якраз думала тобі подзвонити.

— Марино… — Інна на мить заплющила очі. — Мені потрібна ваша допомога. Мого тата заарештували. Я… я шукаю хорошого адвоката. Можливо, ви могли б порадити когось надійного.

На тому кінці лінії запала коротка пауза.

— Я знаю, — тихо сказала Марина. — Мені вже сказали.
Вона зітхнула й одразу запитала:
— А чому цим не займається Тарас?

Інна стиснула телефон.
— У нього зараз багато справ, — швидко промовила вона, збиваючись. — Я не хочу його турбувати через… мої сімейні проблеми.

— Інно, — голос Марини став твердішим, — те, що ти зараз говориш, — повна дурниця.

Інна мовчала.

— Ви сімʼя, — продовжила Марина. — Чоловік і дружина мають горою стояти один за одного. У таких ситуаціях не думають, «зручно» чи «незручно». Просто діють.

— Я розумію, — тихо відповіла Інна. — Але… я сама впораюся.

— Не треба все тягнути на собі, — наполягала Марина. — Це неправильно.

Інна зібралася з силами.
— Марино, я дуже ціную вашу підтримку. Але я вже домовляюся. Мені допоможе моя колишня начальниця з бюро перекладів. У неї є контакти й досвід. Я не хочу нікого більше втягувати.

Марина замовкла.
— Якщо тобі щось знадобиться, — сказала вона повільно, — ти одразу мені телефонуєш. Чуєш?

— Чую. Дякую вам, — щиро сказала Інна.

Вона завершила дзвінок і опустила руку.

У грудях було важко, але водночас з’явилося дивне відчуття опори. Вона не сказала Марині правди. Не сказала про ляпас. Не сказала, чому не може звернутися до Тараса.

Поки що, — подумала Інна.

Вона подивилася на сірі стіни СІЗО, що залишилися позаду, й зробила глибокий вдих.

Якщо їй доведеться боротися —
вона зробить це сама.

Марина набирає номер різко, майже тремтячими пальцями.

Марина:
Ти де, Тарасе?! Чому тебе немає поруч з Інною?! Вона одна тягне це пекло на собі, намагається витягнути батька, поки ти… мовчиш!

Тарас (сухо, з усмішкою в голосі):
Не кричи. Я все знаю.

Марина:
Тоді поясни мені, як ти можеш сидіти склавши руки?! Це ж твоя сім’я!

Тарас:
Сім’я?
(короткий сміх)
Мій так званий свекор сам загнав себе туди, де зараз лежить. Його ніхто не тягнув за руку.

Марина:
Ти чуєш себе?! Людина бореться за життя!

Тарас:
Він боровся не за життя. Він боровся за гроші, за владу, за свої схеми.
І програв. Чесно програв.

Марина:
А Інна? Вона ж твоя дружина!

Тарас (жорстко):
Вона доросла. Хай нарешті зрозуміє, ким був її батько і на що він ішов.
Я в це болото більше не лізу.

Марина:
Ти просто ховаєшся.

Тарас (з холодною люттю):
Ні. Я насолоджуюся тим, що справедливість іноді все ж працює.
Передай Інні: її герой виявився звичайним шахраєм.
І я не збираюся його рятувати.

Марина мовчить, ковтаючи сльози.

Марина:
Ти її зламаєш.

Тарас:
Ні. Я її вилікую від ілюзій.

Зв’язок обривається.