6.1

Тарас стояв біля вікна й дивився, як Інна ходить двором — повільно, безцільно, наче шукає місце, де можна перевести подих. Світло ліхтарів виривало її постать з темряви, і кожен її крок боляче різав по нервах.

Він знав.
Те, що він зробив, було низько. Огидно. Непробачно.

Це не вкладалося в жодну з його внутрішніх виправдальних схем. Він міг зневажати її, ігнорувати, тримати на відстані — але підняти руку…
Тарас різко відвернувся від вікна й провів рукою по обличчю.

Я не такий, — повторив подумки.
Але картинка перед очима не зникала.

Він знову глянув у вікно. Інна зупинилася, підняла голову, ніби відчула його погляд, але не подивилася вгору. Між ними була відстань у кілька метрів — і прірва.

Він міг би вийти.
Сказати одне слово.
Хоч щось.

Але вибачення для нього були слабкістю. З дитинства він засвоїв: хто просить — той програє. Хто схиляється — втрачає контроль. А втратити контроль для нього було гірше за будь-який осуд.

Я не буду благати, — холодно вирішив він.
Вона сама винна. Довела.

Ця думка була знайомою. Зручною. Вона дозволяла дихати.

Та коли Інна повільно пішла геть за ворота й зникла з поля зору, у грудях щось стиснулося так, що на мить стало важко вдихнути.

Він не пішов за нею.
Не покликав.
Не зупинив.

Бо схилитися перед кимось —
для нього було рівнозначно смерті.

І саме тому він ще не розумів:
те, що він зараз робить,
набагато страшніше.

Ранок був неприродно спокійним.

Інна сиділа за кухонним столом, повільно помішуючи каву. Вона майже не відчувала смаку — їла механічно, бо знала: попереду робочий день, і їй потрібні сили. Сьогодні вона їхала до бюро перекладів. Уперше за довгий час — не тікаючи, а повертаючись до себе.

Вона саме відклала виделку, коли почулися кроки.

На кухню зайшов Тарас.
Поруч — Віолетта.

Інна відчула, як апетит зникає миттєво, ніби його ніколи й не було. Повітря стало важким. Тарас не подивився на неї. Віолетта — навпаки, ковзнула по ній оцінювальним, майже задоволеним поглядом.

Інна мовчки встала. Так само мовчки склала посуд, віднесла до мийки. Її рухи були спокійні, зібрані — жодного різкого жесту.

Вона взяла сумку.

— Ти вже йдеш? — солодко поцікавилася Віолетта. — А як же сімейні сніданки? Чи вони у вас… не прижилися?

Інна не відповіла. Вона рушила до виходу.

— Хоча, — продовжила Віолетта, не приховуючи усмішки, — напевно, важко сидіти за одним столом із людьми, які… справді кохають одне одного.

Інна зупинилася.

Повільно обернулася. Її погляд був спокійний. Надто спокійний.

— Не плутай близькість із зухвалістю, — сказала вона рівно. — І не радій завчасно. Гості в цьому домі мають властивість… затримуватися довше, ніж планували. А потім іти — раптово.

Віолетта на мить втратила усмішку.

Тарас різко глянув на Інну.
— Досить, — сказав він сухо. — Не починай.

Інна подивилася на нього.
— Я якраз закінчила.

Вона відчинила двері й вийшла, не озираючись.

За її спиною Віолетта тихо засміялася.
— Бачиш? Вона тікає. Завжди тікала.

Тарас нічого не відповів. Він дивився на зачинені двері й раптом відчув дивне, неприємне відчуття.

Інна не тікала.

Вона йшла вперед.

Інна їхала в таксі, дивлячись у вікно, але не бачачи міста. Думки ще були в домі, який вона залишила за спиною, коли телефон різко задзвонив.

На екрані — мама.

Серце стиснулося ще до того, як вона натисла «відповісти».

— Інно… — голос матері був зірваний, наляканий, чужий. — Доню, що нам робити?..

— Мамо? — Інна одразу випрямилася. — Що сталося?

У слухавці почувся схлип.

— Твого батька… його заарештували, — слова падали уривками. — Прямо вчора ввечері. Забрали. Кажуть, справа серйозна… що може бути реальний термін…

Інна відчула, як земля під ногами зникає, хоча вона сиділа.

— Як… за що? — прошепотіла вона.

— Я не все розумію, — мати майже кричала крізь сльози. — Я одна, Інно! Мені страшно! Вони кажуть — СІЗО… суд…
Вона раптом зірвалася:
— Ти повинна поговорити з Тарасом! Негайно! Він може допомогти, він же має зв’язки! Доню, благаю тебе!

Інна заплющила очі.

У грудях було порожньо й боляче водночас. Перед очима миготіли уламки вчорашнього вечора, ляпас, холодний погляд Тараса, Віолетта поруч із ним за сніданком.

— Мамо, — сказала вона тихо, але твердо. — Я зрозуміла.

— Він повинен втрутитися! — ридала мати. — Скажи йому! Інакше твого батька зламають! Інно, я не переживу цього!

Таксі зупинилося на світлофорі. Місто жило своїм життям, байдуже до її катастрофи.

— Я поговорю з ним, — повторила Інна. — Я щось придумаю.

Вона завершила дзвінок і повільно опустила телефон.

Тепер усе стало ще жорсткіше.

Учора — її принизили.
Сьогодні — її шантажує життя.

Вона знала: Тарас допоможе.
Не тому, що хоче.
А тому, що тепер у його руках — її батько.

І саме в цю мить Інна вперше по-справжньому злякалася не за себе.

За те, якою ціною їй доведеться платити.