6

Глава 6

Віолетта чекала моменту. Вона завжди вміла чекати.

Інна зайшла на кухню пізно ввечері — просто налити води. Світло було приглушене, у домі панувала тиша, та сама, що завжди передує вибуху.

— Не прикидайся, — пролунав голос Віолетти з темряви.

Інна повільно обернулася.
— Я не маю настрою для розмов.

— А я маю, — Віолетта підійшла ближче. — Думаєш, я не бачу, що ти робиш?

— І що ж саме? — спокійно запитала Інна.

— Ти намагаєшся заманити його у своє ліжко, — виплюнула Віолетта. — Оце твоє «співробітництво», оці погляди, стриманість… Думаєш, якщо ти його законна дружина, він рано чи пізно здасться?

Інна усміхнулася. Холодно.
— Не суди по собі.

— Ти ніколи не була йому потрібна, — Віолетта зробила ще крок. — Ти просто зручна. Тимчасова. А він зі мною, бо хоче. Завжди хотів.

— Відійди, — сказала Інна тихо.

— А що? — Віолетта нахилилася ближче. — Бо вдариш? Давай. Покажи, яка ти насправді. Дешева хвойда в шкурі невинного ягняти. 

Вона спеціально торкнулася Інни плечем. Повільно. Зухвало.

Інна стримувалася рівно секунду.

Ляпас пролунав різко. Гучно. У тиші дому — як постріл.

— Ти з глузду з’їхала?! — зойкнула Віолетта, хапаючись за щоку.

У цей момент у дверях з’явився Тарас.

— Що тут відбувається?! — гаркнув він.

— Вона на мене накинулася! — Віолетта миттєво змінила тон, очі наповнилися слізьми. — Просто так! Я нічого не зробила!

Тарас подивився на Інну — не запитуючи. Не сумніваючись.

— Ти серйозно? — холодно кинув він. — Ти не маєш права чіпати її.

— Ти навіть не хочеш знати, що вона сказала? — Інна дивилася на нього прямо.

— Мені байдуже, — відрізав він. — Ти перейшла межу.

— Межу? — Інна засміялася. — Межа — це коли ти привів у цей дім свою коханку і дозволяєш їй принижувати мене.

— Замовкни! — крикнув Тарас.

— Ні, — твердо сказала Інна. — Я більше мовчати не буду.

Він зробив крок до неї.

— Ти сама все зіпсувала, — сказав крізь зуби.

І наступної миті вдарив її.

Інна похитнулася, але не впала. Вона повільно випрямилася, торкнулася щоки й підняла на нього очі.

Без сліз.
Без крику.

— Запам’ятай цей момент, — сказала вона дуже тихо. — Бо саме з нього для мене все закінчилося.

Віолетта стояла осторонь, задоволена.
Тарас важко дихав.

А Інна вперше за весь цей шлюб відчула не біль.

Ясність.

Тиша після удару була оглушливою.

Тарас дивився на свою руку так, ніби вона йому не належала. Пальці тремтіли. Він повільно стиснув їх у кулак — і одразу розтиснув, наче обпікся.

— Я… — почав він і замовк.

Інна стояла нерухомо. Лише червона смуга на щоці свідчила, що це сталося насправді.

Тарас різко видихнув.
— Я не… — знову замовк. — Я не збирався.

Він справді був у шоці. Не від її слів. Не від ситуації.
Від себе.

Він зневажав її — так.
Він був холодним, жорстким, байдужим — так.
Але це… було занадто.

Віолетта зробила крок до нього.
— Тарасе, я ж казала, вона нестабільна… — почала вона тихо.

— Замовкни, — різко кинув він, навіть не дивлячись на неї.

Віолетта завмерла.

Тарас знову подивився на Інну.
— Я… не хотів, — сказав він глухо. — Ти мене довела.

Слова прозвучали автоматично. Захисно.
І він сам це відчув.

Інна повільно опустила руку зі щоки.
— Ні, — сказала вона спокійно. — Ти зробив це сам.

Вона дивилася на нього не зі страхом.
І не з ненавистю.

З розумінням, яке було страшнішим за будь-який крик.

— Ти можеш мене зневажати, — продовжила вона. — Можеш ігнорувати, принижувати, зраджувати. Але тепер ти знаєш, ким став.

Тарас відступив на крок.

— Я не такий, — різко сказав він. — Я не піднімаю руку на жінок.

— Ти щойно це зробив, — відповіла Інна.

Просто. Без інтонації.

Віолетта нервово перевела погляд з одного на іншого.
— Тарасе, ходімо, — сказала вона. — Їй зараз не можна довіряти.

Він різко обернувся до неї.
— Ти задоволена? — спитав він.

Віолетта розгубилася.
— Я… я просто…

— Вийди, — наказав він. — Зараз же.

Вона не сперечалася. Лише кинула на Інну погляд — злісний, але вже не тріумфальний — і пішла.

Коли вони залишилися удвох, Тарас важко сів на стілець і провів рукою по обличчю.

— Цього не мало статися, — прошепотів він.

Інна мовчки взяла ключі зі столу.

— Куди ти? — хрипко запитав він.

— Туди, де мене не б’ють, — відповіла вона.

Він підвівся різко.
— Інно, зачекай.

Вона зупинилася біля дверей.
— Це був єдиний раз, Тарасе, — сказала вона тихо. — Але саме він перекреслив усе.

І вийшла.

А Тарас залишився стояти посеред дому, який раптом став порожнім.

І вперше в житті він зрозумів:
деякі вчинки не можна ні виправдати,
ні повернути назад.

Інна вийшла на вулицю і довго ходила колами, не знаючи, куди себе подіти. Ноги самі несли її алеєю, потім назад, знову вперед — рух був єдиним, що не давав зупинитися й розсипатися.

Повітря було холодним, але вона майже не відчувала цього. У голові стояла дивна порожнеча, ні сліз, ні слів. Лише чітке усвідомлення: це сталося. Не сон. Не перебільшення. Не емоційний зрив. Реальність, яка залишить слід назавжди.

Вона торкнулася щоки — боліло не так сильно, як усередині. Боліло від приниження. Від того, що людина, з якою її пов’язали законом і чужими домовленостями, дозволила собі переступити межу, після якої вже немає «як раніше».

Інна зупинилася біля ліхтаря й сперлася на холодний метал.
Розповісти було нікому.

Матері — ні. Вона не витримає.
Марині — ще ні. Вона поставить запитання, на які Інна поки не готова відповідати.
Подругам — у неї їх не було. Не справжніх. Не таких, кому можна сказати: мене вдарив чоловік — і не почути у відповідь жалю або порад потерпіти.