5.1

Марина затрималася довше, ніж планувала. Коли Тарас вийшов у двір відповідати на дзвінок, а Віолетта під приводом «розкласти речі» піднялася нагору, у вітальні залишилися лише дві жінки.

Марина повільно поставила чашку на стіл і подивилася на Інну не як свекруха — як жінка, що надто багато бачила у житті, щоб ігнорувати очевидне.

— Інно, — сказала вона тихо. — Скажи мені чесно. З тобою все гаразд?

Інна напружилася, але не відвела погляду.
— Так, Марино.

Марина ледь похитала головою.
— Ні. Коли жінка щаслива, вона не виглядає так… зібрано. Ти ніби постійно напоготові.

Інна мовчала.

— Я не втручаюся у ваш шлюб, — продовжила Марина. — Але я бачу, як мій син дивиться на Віолетту. І бачу, як він не дивиться на тебе.

Ці слова вдарили точніше, ніж будь-які звинувачення.

— Він завжди такий, — обережно сказала Інна. — Стриманий.

Марина гірко всміхнулася.
— Я знаю свого сина. І знаю, коли він байдужий, а коли — захоплений. Він так схожий на свого батька. 
Вона зробила паузу.
— Ти не зобов’язана зараз мені щось пояснювати. Але пам’ятай: якщо тобі буде важко — ти не сама. Я поруч…

Інна відчула, як щось стискається в горлі. Вона змусила себе не опускати очі.

— Дякую, — сказала вона щиро. — Для мене це важливо.

Марина взяла її руку — коротко, по-материнськи.
— Ти сильніша, ніж думаєш. І якщо в цьому домі хтось заслуговує на повагу — це ти.

У цей момент повернувся Тарас.

— Мамо, ти вже йдеш? — запитав він занадто швидко.

Марина подивилася на нього уважно.
— Так. Але ми ще поговоримо, сину.

Він напружився.

Коли двері за Мариною зачинилися, у домі стало ще тихіше.

Інна залишилася стояти там, де була.

Вона знала:
це була не просто розмова.
Це було попередження.

Не бажаючи ділити кімнати зі своїм циніком Інна розвернулася й пішла до своєї кімнати. 

Тарас слідом увірвався у її кімнату без стуку. Обличчя було напружене, голос — різкий.

— Ти поводишся недостатньо переконливо, — кинув він. — Мама бачить більше, ніж ти думаєш. Ти маєш більше співпрацювати, якщо не хочеш проблем.

Інна повільно підвелася зі стільця. Вона не кричала. Не підвищувала голос. Це було страшніше.

— Більше співробітництва? — перепитала вона. — Цікаво. А ти не хочеш почати з себе?

— Не перекручуй, — роздратовано відповів Тарас. — Ти моя дружина. І твій обов’язок…

— Мій обов’язок? — перебила Інна. Вона зробила крок до нього. — Тоді слухай уважно.

Вона дивилася йому просто в очі.

— Якщо ти хочеш, щоб я грала роль ідеальної дружини, — сказала вона холодно, — то будь ласка, втихомир свою коханку. І в ті моменти, коли треба грати, будь мені чоловіком. А не собакою, який, побачивши суку, плює на все й розпускає слюні.

Тарас різко видихнув.
— Слідкуй за словами. Ти про мою кохану людину говориш.

— Я якраз дуже добре за ними слідкую, — відповіла Інна. — Бо хтось у цьому домі мусить зберігати ясність розуму.

Він стиснув щелепи.
— Ти переходиш межу.

— Ні, Тарасе, — сказала вона тихо. — Я її позначаю.
Бо межа — це коли твоя коханка сидить за нашим столом, дивиться на тебе закоханими очима, а твоя мати все це бачить.

Він мовчав.

— Я не збираюся прикривати твою слабкість, — додала Інна. — Або ти контролюєш ситуацію, або я перестаю грати.

— Ти мені погрожуєш? — холодно запитав він.

— Я тебе попереджаю, — відповіла вона. — І роблю це востаннє.

Тарас дивився на неї кілька секунд, ніби вперше усвідомлював, що перед ним не тиха дівчина з весільної зали.

— Добре, — сказав він нарешті. — Подивимось, хто з нас перший зламається.

Інна всміхнулася.
Без радості.
Без тепла.

— Я вже ні, — відповіла вона.

Він вийшов, грюкнувши дверима.

А Інна залишилася стояти посеред кімнати з чітким розумінням:
він думав, що контролює гру.
Але правила вже змінилися.