5

Глава 5 

Віолетта приїхала наступного дня по обіді.

Інна була внизу, коли почула звук машини біля воріт. Вона не визирала у вікно — їй не потрібно було бачити, щоб знати. Вона відчувала.

Двері відчинилися. У дім увійшла Віолетта — доглянута, впевнена, з легкою усмішкою жінки, яка вже вирішила, що їй тут місце. Вона тримала невелику валізу, ніби приїхала ненадовго. Саме так і приїжджають надовго.

— Інно, — сказав Тарас сухо. — Це моя Віолетта. Ти її пам’ятаєш.

— Звісно, хіба можна забути, — спокійно відповіла Інна.

Віолетта зробила крок уперед і простягнула руку.
— Дякую, що погодилася, — сказала м’яко. — Я дуже ненадовго. Ти мене врятувала.

Інна потисла їй руку. Холодно. Коротко.
— Сподіваюся, — відповіла вона, — ти поважатимеш мій дім.

Віолетта кліпнула, але швидко усміхнулася знову.
— Авжеж.

Тарас узяв валізу.
— Твоя кімната готова. Інна покаже.

Він не питав. Він наказував спалюючи Інну живцем. 

Кімната для гостей була просторою, світлою. Інна поставила валізу біля ліжка й обернулася.

— Можеш не грати, — сказала вона тихо. — Тут немає глядачів.

Віолетта повільно скинула піджак.
— Ти розумна, Інно. Це мені подобається.

— Я не твоя подруга, — рівно відповіла Інна. — І ти це знаєш.

Віолетта зітхнула, ніби втомлена чужими ілюзіями.
— Я кохаю твого чоловіка. І ти це знаєш.

— А я за нього заміжня, — так само спокійно сказала Інна. — І цей дім — мій.

Віолетта підійшла ближче.
— Ненадовго, — прошепотіла вона з усмішкою. — Ти ж сама це відчуваєш. Тарас змушений був з тобою одружитися. 

Інна дивилася на неї без злості.
— Ти тут гість, — сказала вона. — І якщо переступиш межу — я не мовчатиму.

— Ти вже мовчиш, — м’яко відповіла Віолетта. — Інакше мене б тут не було.

Вони дивилися одна одній в очі кілька секунд.

— Кілька тижнів, — додала Віолетта. — І все стане на свої місця.

— Побачимо, — сказала Інна.

Телефон задзвонив увечері.

Інна побачила ім’я Марини — і відчула, як щось стискається всередині. Вона відійшла вбік і відповіла.

— Іннусю, — голос був теплим. — Я хотіла заїхати до вас. Може, завтра? Я так давно не бачила вас разом.

Інна на мить заплющила очі.

— Звісно, — сказала вона спокійно. — Ми будемо вдома.

— Чудово, — зраділа Марина. — Я ще й подругу твою хочу побачити. Тарас сказав, що вона у вас гостює. Яка ти молодець, що підтримуєш друзів.

Інна стиснула телефон сильніше.
— До завтра, Марино.

Вона завершила дзвінок і повільно опустила руку.

У домі було троє дорослих.
Кожен грав свою гру.

І лише Інна вже знала:
завтра хтось обов’язково зробить помилку.

Марина приїхала ближче до обіду — як завжди, без попередження, але з тією впевненістю, що в цьому домі її чекають. У руках — квіти, у погляді — уважність жінки, яка вміє бачити більше, ніж їй показують.

— Іннусю, — тепло сказала вона, обіймаючи невістку. — Рада вас бачити. Ви якось… притихли після весілля. Чому нікуди не виходите разом?

— Було багато справ, — спокійно відповіла Інна.

— Я розумію, — Марина кивнула. — Перші тижні шлюбу завжди непрості.

У вітальні вже була Віолетта. Вона підвелася назустріч з привітною усмішкою — стриманою, знайомою.

— Марино, рада вас бачити знову, — сказала вона. — Дякую, що тоді на весіллі так тепло мене прийняли.

— Авжеж, — усміхнулася Марина. — Я пам’ятаю. Ти ж подруга Інни.

Вона вимовила це без наголосу, але погляд її ковзнув від Віолетти — до Тараса.

Він стояв поруч. Надто поруч.

За столом усе виглядало правильно — принаймні зовні. Але Марина почала помічати дрібниці. Саме ті, які видають більше, ніж слова.

Тарас першим подавав Віолетті каву.
Питав, чи зручно їй сидіти.
Непомітно підсував тарілку ближче до неї, тоді як Інна робила це сама.

— Тарасе, — м’яко сказала Марина, — Інна ж теж п’є каву.

Він здригнувся.
— А… так, звісно, — швидко відповів і потягнувся до кавника, але запізно.

Інна мовчала. Вона бачила це давно. Але вперше хтось іще це помітив.

Віолетта злегка торкнулася руки Тараса, ніби ненароком.
— Не хвилюйся, — сказала вона тихо. — Я сама.

Марина уважно подивилася на цей жест. Занадто природний. Занадто звичний.

— Ви часто бачитеся? — запитала вона, не дивлячись ні на кого конкретно.

— Інколи, — відповіла Віолетта першою. — Ми давно знайомі.

— Занадто давно, — різкіше, ніж планував, додав Тарас.

Марина повільно поклала виделку.
— Цікаво, — сказала вона спокійно. — Бо зазвичай чоловіки так уважні… або до дружини, або до тієї, хто для них важливіший.

У кімнаті запала тиша.

Інна підвела погляд.
Віолетта завмерла.
Тарас напружився.

— Ти перебільшуєш, мамо, — холодно сказав він.

Марина подивилася на нього довгим поглядом.
— Я просто спостерігаю, — відповіла вона. — І мені не подобається те, що я бачу.

Вона повернулася до Інни.
— Доню, якщо тобі щось некомфортно — ти маєш право про це сказати.

Інна спокійно зустріла її погляд.
— Я знаю, — відповіла вона тихо. — І саме це зараз і роблю. Мовчки.

Марина кивнула.

Вона ще не знала всієї правди.
Але вже точно знала одне:
у цьому домі щось глибоко неправильно.

І хтось дуже старається, щоб це не помітили.

Марина сиділа за столом і розмішувала чай, але її погляд ковзав не по чашці.

Він ковзав по синові.

Тарас поводився дивно. Не відверто — ні. Навпаки, надто обережно. Надто уважно. Він реагував на Віолетту швидше, ніж на Інну: підсував їй тарілку, перш ніж та встигала потягнутися, запитував, чи не холодно їй, чи зручно, чи не потрібно ще кави.

— Віолетто, тобі не надто міцний? — запитав він, киваючи на чашку.

— Саме такий, як я люблю, — усміхнулася вона.

Інна мовчки різала фрукт. Її рухи були рівні, точні.

Марина підняла брови.
— Тарасе, — сказала вона ніби між іншим, — ти так уважний до подруги дружини.