3.1

 Інна вже кілька годин працювала, повністю занурившись у текст. Іноземні фрази легко лягали українськими реченнями, думки текли рівно — вперше за ці дні без болю й хаосу. Робота рятувала.

Телефон завібрував несподівано.

Інна машинально глянула на екран — і завмерла.

Марина Задорожна.

Вона взяла телефон у руки не одразу. Відчуття було таке, ніби хтось різко смикнув за нитку, що тримала її спокій.

Повідомлення було довгим і теплим:

«Іннусю, як ваш із Тарасом медовий місяць? 
Море тепле? Готель сподобався? Уявляю, як ви зараз насолоджуєтеся одне одним…»

Інна повільно сіла назад у крісло.

Медовий місяць.
Готель.
Море.

Вона перечитала повідомлення ще раз — і відчула, як у грудях стискається щось гостре. Вона не знала, що відповісти. Не знала, як брехати красиво. І не мала права сказати правду.

Її пальці зависли над клавіатурою.

Я вдома.
Тарас поїхав.
Я сама.

Жодне з цих речень не могло бути надісланим.

Інна відклала телефон і на мить заплющила очі. Вона раптом усвідомила: брехати доведеться не раз. І щоразу — з усмішкою.

Через кілька хвилин вона взяла телефон знову.

Набрала коротко, обережно, між рядками:

«Усе добре, Марино. Дякую, що питаєте. Тарас дуже зайнятий, але ми відпочиваємо. Море справді чудове. Намагаємося відкласти в памʼяті багато приємних моментів»

Вона натиснула «надіслати» — і відчула, ніби зрадила саму себе.

Телефон одразу замовк.

Інна поклала його екраном донизу, повернулася до ноутбука. Але слова більше не складалися так легко.

Вона зрозуміла головне:
ця брехня — не разова.
Це — її нова роль.

І вона мусить зіграти її без права на помилку.

Відповідь прийшла швидко. Надто швидко, ніби Марина чекала її весь цей час.

«Я так рада це чути, доню.
Тарас у мене трудоголік, але поруч із правильною жінкою навіть він уміє зупинятися. Бережіть одне одного. І… якщо щось буде потрібно — ти завжди можеш на мене розраховувати.»

Інна перечитала повідомлення кілька разів.

Правильною жінкою.
Бережіть одне одного.

Вона відчула дивне тепло — і водночас гіркоту. Марина була щирою. Саме тому брехня різала ще болючіше.

Інна повільно набрала відповідь:

«Дякую вам, Марино. Мені дуже приємно.»

Крапка.
Більше вона не змогла. Просто не мала сил.

Вона відклала телефон, притиснула пальці до скронь і тихо прошепотіла в порожнечу:
— Якби ж ти знала…

Море шуміло рівно й спокійно. Сонце вже хилилося до горизонту, забарвлюючи воду в мідні відтінки.

Тарас стояв на терасі готельного номера з келихом у руці. Легкий вітер колихав фіранки. Тут усе було так, як він любив: дорого, красиво, без зайвих слів.

Віолетта вийшла з ванної у легкому халаті, підійшла ззаду й обійняла його за талію.

— Вона нічого не підозрює? — запитала тихо.

— Ні, — коротко відповів Тарас. — Інна мовчатиме.

— Ти впевнений? — Віолетта усміхнулася, притулившись щокою до його спини. — Вона виглядає не такою вже й слабкою.

Тарас зробив ковток.
— Вона знає своє місце. Ми про все домовилися.

Віолетта трохи відсторонилася, уважно подивилася на нього.
— Ти ж не пошкодуєш? Все-таки… дружина.

Він ледь помітно напружився.
— Це формальність. Ти знаєш, з ким я насправді.

Віолетта знову всміхнулася — задоволено.
— Знаю.

Вона взяла його за руку й повела всередину номера.
— Тоді забудь про все інше. Це ж наш медовий місяць.

Тарас дозволив себе повести.

Але на мить — лише на мить — у його пам’яті сплив інший дім. Тиша. Погляд Інни. Надто спокійний. Надто стриманий.

Він різко відкинув цю думку.

Вона не має значення, — сказав собі.

Море за вікном шуміло далі.
І дві реальності існували паралельно, не знаючи, що зовсім скоро зіткнуться — боляче і неминуче.

Інна довго дивилася на екран телефону, перш ніж натиснути кнопку виклику. Вона не хотіла дзвонити. Але мовчати означало знову брехати самій собі.

Гудок.
Другий.
Третій.

— Так, — нарешті пролунало у слухавці.

Голос Тараса був спокійним, відстороненим. Надто спокійним.

— Тарасе, — сказала Інна. — Мені написала Марина. Вона питає про медовий місяць. Про готель, море… 

Коротка пауза.

— І? — сухо перепитав він.

— Я не знаю, що їй відповідати, — зізналася Інна. — Ти ж розумієш, рано чи пізно…

Він перебив її:
— Скажи, що все добре. Як і домовлялися.

В цей момент у слухавці пролунав жіночий сміх. Тихий, розслаблений. Інтимний.

— Тарасе, ти йдеш? — долинув голос. М’який. Відверто жіночий.

Інна завмерла.

Повітря ніби вийшло з легенів.

— Я зараз, — відповів він уже іншим тоном. Теплішим.

Пауза.
Ніби він забув, що на лінії ще хтось є.

— Хто це був? — тихо спитала Інна.

— Не має значення, — різко кинув він. — Ми це обговорювали. Не лізь не у свою справу.

Її пальці побіліли, стискаючи телефон.

— Ти з нею? З Віолеттою.. — слова зірвалися самі.

Кілька секунд тиші.

— Я зайнятий, — холодно сказав Тарас. — Поговоримо потім. І чому ти турбуєш мене якщо я залишив лист для тебе з детальною інструкцією. Там усе написано як ти повинна поводитися. Твоє основне завдання сидіти вдома й дочекатися мого повернення. 

Зв’язок обірвався.

Інна повільно опустила телефон. У вухах ще лунав той сміх. Той голос. Надто близький, надто реальний.

Вона більше не шукала пояснень.
Вона знала.

Її чоловік насолоджувався медовим місяцем.
Просто не з нею.

І вперше за весь цей час Інна не відчула сліз. Лише дивний, крижаний спокій.

Саме так починаються рішення, з яких уже не повертаються.