3

Глава 3

 Інна прокинулася рано. Надто рано для дому, де немає з ким ділити ранок.

Світло проникало крізь щільні штори, лягаючи на стіни блідими смугами. Вона кілька секунд лежала нерухомо, прислухаючись — чи не почує кроків, голосу, будь-якого знаку присутності іншої людини.
Марно.

Він не повернувся.

Інна повільно підвелася, переодяглася у просту домашню сукню й вийшла в коридор. Будинок здавався ще більшим і ще холоднішим, ніж уночі.

З кухні долинув звук посуду.

Там стояла жінка років п’ятдесяти — охайна, зібрана, з поглядом, у якому не було ані цікавості, ані поваги. Вона методично накривала на стіл.

— Добрий ранок, — сказала Інна.

Жінка ледь глянула на неї.
— Мм, — невизначено буркнула у відповідь.

Інна підійшла ближче.
— Ви, мабуть, покоївка?

— Домробітниця, — сухо поправила та. — Галина.

Вона не представилася повністю. Не запитала імені Інни. Просто продовжила свою справу.

— Тарас… — Інна зробила паузу. — Він казав, що ви прийдете о дев’ятій.

Галина нарешті повернулася до неї. Погляд був оцінювальний, холодний.
— Господар сьогодні не вдома, — сказала вона так, ніби це було очевидно. — І зазвичай попереджає, якщо хтось має тут бути.

Хтось.
Не дружина.

— Я тут живу, — спокійно відповіла Інна.

На губах жінки з’явилася ледь помітна усмішка — не тепла.
— Живете? — перепитала вона. — Тимчасово, напевно.

Інна мовчала.

— Мені не казали, як до вас звертатися, — продовжила Галина, демонстративно поправляючи серветки. — То я вирішила… ніяк.

Ці слова впали важче, ніж учорашні.

— Сніданок готовий, — додала вона. — Якщо потрібно щось іще — залиште записку. Господар зазвичай читає.

Господар.
Знову не він і не вона. Лише він.

Інна стиснула пальці, але голос залишився рівним:
— Добре. Дякую.

Галина кивнула — не їй, а самій собі — й вийшла з кухні, залишивши по собі відчуття, ніби Інна тут зайва. Непередбачена. Тимчасова.

Інна сіла за стіл. Їжа була смачною, але без смаку.

Вона подивилася навколо.
У цьому домі вона була дружиною лише на папері.
А в реальності — ніким.

І саме цього ранку вона вперше зрозуміла:
їй доведеться виборювати не любов.
А право на існування.

Галина повернулася ближче до обіду. Її кроки були впевненими, рухи — демонстративно діловими. Вона зупинилася у вітальні, оглянула Інну з ніг до голови й кинула:

— До речі, господар не любить, коли в будинку щось змінюють. Меблі, порядок, навіть квіти. Раджу не чіпати нічого без дозволу.

Інна повільно підвела очі від чашки з кавою.

— Без чийого дозволу? — спитала спокійно.

Галина трохи здивувалася, але швидко взяла себе в руки.
— Тараса Вікторовича, звісно. Я тут працюю давно і знаю, як у нього заведено.

Вона зробила паузу й додала, вже з легким викликом:
— У цьому домі все вирішує він.

Інна повільно встала. Без різких рухів. Без підвищення голосу. Її спокій був важчий за будь-який крик.

— Я не знаю, які саме вказівки вам дав Тарас, — сказала вона рівно. — Але вам варто дещо зрозуміти.

Галина напружилася.

— Я — господиня цього будинку, — продовжила Інна, дивлячись їй просто в очі. — Незалежно від того, подобається це комусь чи ні. Незалежно від обставин. І незалежно від того, де зараз мій чоловік.

У кімнаті запала тиша.

— Ви можете тут працювати, — додала Інна, — або ні. Але розмовляти зі мною зверхньо — не будете. І вирішувати, ким я є в цьому домі, — теж.

Галина мовчала кілька секунд. Потім її плечі ледь опустилися.

— Я… — вона зітхнула. — Перепрошую. Схоже, я перегнула.

Вона опустила погляд.
— Я не хотіла образити. Просто… звикла до іншого порядку.

— Звикайте до нового, — спокійно відповіла Інна. — Він уже почався.

Галина кивнула.
— Зрозуміла. Більше такого не повториться.

Вона пішла, цього разу тихіше.

Інна залишилася стояти посеред вітальні. Її руки ледь тремтіли — не від страху, а від усвідомлення.

Вона щойно зробила перший крок.
Не до кохання.
До себе.

Тиша в домі більше не здавалася Інні порожньою. Вона стала дзеркалом, у якому чітко відбивалося одне: чекати більше нема на що.

Інна була поліглотом. Мови завжди були її стихією — слова слухалися її, відкривали чужі світи, дозволяли жити одразу в кількох реальностях. Колись вона працювала з книгами: перекладала романи, есе, складні тексти, що вимагали не лише знання мови, а й відчуття сенсів між рядками.

Вона любила цю роботу.
І покинула її не тому, що перестала хотіти — просто так «треба було».

Тепер це «треба» зникло.

Інна взяла телефон і знайшла номер, який не набирала вже давно.

— Алло, — пролунав знайомий голос. — Слухаю.

— Добрий день, Олено Ігорівно, — сказала Інна спокійно, але з легкою напругою. — Це Інна Бережна.

Пауза була короткою.

— Інно? — у голосі з’явилося здивування, а потім тепла усмішка. — Рада чути. Як ти?

— Добре, — відповіла вона чесно настільки, наскільки могла. — Я телефоную з приводу роботи. Якщо з’являться книги для перекладу… я готова взятися.

Ще одна пауза. Цього разу — задумлива.

— Ти дуже вчасно, — сказала Олена Ігорівна. — Є кілька проєктів. Художня література, складна, але твоя. Коли зможеш почати?

Інна глянула у вікно. Світло м’яко лягало на підлогу, наче хтось дозволяв їй зробити цей крок.

— Хоч зараз, — відповіла вона впевнено.

— Тоді я надішлю перший текст сьогодні, — сказала начальниця. — І… я рада, що ти повертаєшся.

Після розмови Інна довго тримала телефон у руках. Потім видихнула — глибоко, повільно.

Вона підійшла до столу, дістала ноутбук, увімкнула його. Білий екран більше не лякав. Він чекав.

Я не загубила себе, — подумала Інна. — Я просто мовчала занадто довго.

Вона відкрила новий файл.
І вперше за довгий час відчула: її життя знову має голос.