2.1

Автомобіль м’яко ковзав нічною дорогою. За вікнами миготіли ліхтарі, залишаючи на склі короткі смуги світла, що зникали так само швидко, як і цей день.

У салоні було тихо. Надто.

Інна сиділа рівно, притискаючи до колін згорнуту фату. Весільна сукня здавалася раптом чужою, незручною, мов костюм, який забули зняти після вистави. Вона дивилася у темряву за вікном і рахувала подихи, щоб не дозволити думкам розбігтися.

Тарас вів машину зосереджено, не дивлячись у її бік. Його пальці міцно стискали кермо. Він не вмикав музику — тиша була йому зручнішою.

Між ними лежало все несказане за цей день.
Слова, які не мали права бути вимовленими.
Почуття, яким тут не було місця.

Інна першою відчула, як мовчання стає нестерпним. Але вона не заговорила. Вона вже знала: будь-яке слово лише погіршить ситуацію.

Тарас думав про інше. Про дім, що чекав попереду. Про плани, які доведеться коригувати. Про життя, в яке додали зайвий елемент.

Тимчасово, — сказав він собі. — Це все тимчасово.

Автомобіль звернув на тиху вулицю з високими парканами. Новий будинок виринув з темряви раптово — великий, холодний, ще не обжитий. Світло у вікнах було ввімкнене, але не гріло.

Тарас зупинив машину.

Він заглушив двигун, але не поспішав виходити.

— Ми приїхали, — нарешті сказав він. 

Інна кивнула. Лише кивнула.

Вона подивилася на будинок і відчула дивну порожнечу. Це мав бути початок. Але більше нагадував кінець.

Вони вийшли з машини мовчки.
Двері зачинилися глухо — як крапка.

Інна зробила крок до дому, не озираючись.

Вона ще не знала, що ці стіни стануть свідками її самотності та болю.

Двері за ними зачинилися тихо, але звук відлунням прокотився порожнім простором. У домі було чисто, надто правильно, надто ново — без слідів життя, без тепла.

Світло спалахнуло одразу в кількох кімнатах. Інна зупинилася у передпокої, повільно знімаючи накидку. Її рухи були обережними, ніби вона боялася порушити тишу.

Тарас пройшов уперед, не обертаючись.

— Твоя кімната — нагорі, — сказав він рівно. — Перша праворуч.

Інна завмерла.

— А… наша? — запитала вона тихо, хоча відповідь уже знала.

Він обернувся. Його погляд був холодним, діловим.

— У цьому домі немає наших кімнат, — відрізав Тарас. — Є окремі зони. Так буде простіше. 

Він скинув піджак на спинку крісла.
— Спальня моя — наприкінці коридору. Прошу не заходити без потреби.

Інна кивнула. Вона не сперечалася. Не просила пояснень.

— Уранці тебе чекає сніданок, — продовжив він, наче зачитував правила. — Домробітниця прийде о дев’ятій. Якщо щось потрібно — звертайся до неї. Не до мене. Вона в курсі деталей нашого шлюбу і знає правила. 

Він підійшов ближче, але не торкнувся.
— І ще. Для всіх ми — сім’я. Тут — ні.

Це було сказано спокійно. Саме це лякало найбільше.

— Я зрозуміла, — відповіла Інна так само рівно.

Тарас затримав на ній погляд довше, ніж слід було. Його брови ледь зійшлися — ніби він шукав у її обличчі щось: сльози, протест, страх. Але не знайшов.

— Добре, — сказав він. — Тоді ми порозумілися.

Він розвернувся і пішов углиб дому.

Інна залишилася сама у передпокої — з весільною сукнею, з фатою в руках, у домі, який відтепер був її… але не був домом.

Вона повільно піднялася сходами. Кімната, яку він назвав її, була великою, світлою, з новими меблями. І такою ж холодною, як і все тут.

Інна зачинила двері.

Лише тепер вона дозволила собі видихнути.

Не заплакати.
Ще ні.

У домі було надто тихо для першої ночі подружжя.

Інна сиділа на краю ліжка, обережно розстібала ґудзики сукні, один за одним, ніби відкладала не тканину, а сам день. Фата лежала поруч — зім’ята, непотрібна, чужа.

За стіною клацнули двері.
Вона здригнулася.

Кроки Тараса були впевненими, рішучими. Він з’явився на порозі її кімнати вже без піджака, з дорожньою сумкою в руці. Не дивився навколо — одразу на неї.

— Я поїду, — сказав він коротко.

Інна повільно підвела очі.
— Куди? — запитала так само тихо.

— Не має значення. Просто знай, що я не вдома. 

Він пройшов кілька кроків углиб кімнати, зупинився, ніби щось згадав.
— Я не залишаюся тут ночувати. І… не варто робити з цього трагедію.

Вона мовчала.

— Так буде краще, — додав він. — Для всіх.

— Для тебе, — виправила Інна. — Для неї…

Тарас стиснув щелепу.
— Не ускладнюй. Ти не маєш права влаштовувати сцени. 

Він обвів поглядом кімнату, ніби переконувався, що нічого не забув. Потім знову подивився на неї — спокійно, відсторонено.

— Ми домовлялися, — сказав він. — Без ілюзій.

— Я пам’ятаю, — відповіла вона.

Її голос не тремтів. Це, здається, його здивувало.

— Я повернуся… не скоро, — кинув він наостанок. — Якщо хтось питатиме — скажеш, що мені терміново довелося поїхати.

Вона кивнула.

Тарас розвернувся і пішов.
Без паузи.
Без озирання.

Через кілька хвилин Інна почула, як грюкнули вхідні двері. Потім — звук мотора. І тиша. Остаточна.

Вона повільно встала, підійшла до дзеркала. Подивилася на своє відображення — бліде обличчя, втомлені очі, сліди чужого весілля.

Інна зняла сукню. Акуратно склала її на крісло.
Лягла в ліжко, не вимикаючи світла.

Це була її перша ніч у статусі дружини.
І перша ніч — абсолютно самотня.

Вона дивилася в стелю й думала лише про одне:
він пішов так легко, ніби ніколи й не приходив.

А вона залишилася.
І мусила навчитися жити з цим.