2

Глава 2

Ресторан гудів голосами, сміхом і дзвоном келихів. Жива музика наповнювала простір легкістю, якої Інна не відчувала. Усе тут було про свято — і нічого про правду.

Марина Задорожна, мати Тараса, світилася щастям. Вона міцно обійняла Інну, притискаючи до себе так, ніби справді приймала її в родину.

— Доню, — сказала вона з теплом, не приховуючи сліз. — Я така рада, що саме ти стала моєю невісткою. Ти навіть не уявляєш, як я цього чекала.

Інна здригнулася від слова доню, але не відступила.

— Пам’ятай, — продовжила Марина, тримаючи її за руки, — у нашій родині ти ніколи не будеш одна. Ти можеш у всьому на мене розраховувати. У всьому.

Інна усміхнулася — мʼяко, вдячно.
— Дякую вам. Для мене це дуже важливо.

Їй хотілося повірити. Хоч на мить.

Тарас стояв поруч, стриманий, мовчазний. Він спостерігав за сценою з відстороненим виразом, наче це не стосувалося його безпосередньо.

— Ну що, — сказала Марина, оглядаючись навколо, — час знайомити нашу Інну з усіма.

Інна кивнула.

Саме тоді вона помітила Віолетту. Та стояла трохи осторонь, з келихом у руці, впевнена у собі, красива, спокійна. Її погляд ковзнув по Інні з ледь помітною усмішкою — викликом.

Інна зробила крок уперед.

— Мамо, — звернулася вона до Марини Задорожної, — хочу познайомити вас з моєю подругою. Це Віолетта.

На мить повітря ніби стиснулося.

— Дуже приємно, — тепло сказала Марина, простягаючи руку. — Подруги нареченої — майже як родина.

Віолетта злегка схилила голову, її усмішка була бездоганною.
— Взаємно. Інна багато для мене значить.

Тарас підвів погляд. Їхні очі з Інною зустрілися на секунду. У його погляді промайнула тінь — роздратування? Подив? Він нічого не сказав.

— Ви такі різні, — продовжила Марина, не помічаючи напруги. — Але це чудово. Справжня дружба.

Інна стиснула келих трохи сильніше, ніж слід було.
— Так, — відповіла вона спокійно. — Ми давно знайомі.

Віолетта зробила ковток вина, не відводячи погляду від Інни.
— Дуже давно, — повторила вона тихо.

Гості сміялися, музика заграла гучніше, хтось виголосив тост за кохання.

А Інна стояла між двома жінками:
одна — щира і тепла,
інша — небезпечна і справжня.

І вперше цього дня вона відчула дивну річ:
гра стала двосторонньою.

Музика змінилася. Легка, романтична мелодія розлилася залом, і ведучий урочисто оголосив:

— Перший танець молодих!

Оплески накрили зал.
Інна відчула, як усередині все стислося, але вже за мить на її обличчі з’явилася усмішка — ідеальна, відпрацьована, без жодної тріщини.

Вона поклала руку Тарасові на плече. Він обійняв її за талію рівно настільки, наскільки цього вимагала пристойність. Їхні тіла рухалися синхронно, красиво, ніби вони репетирували цей танець роками.

— Ти чудова актриса, — тихо промовив Тарас їй на вухо, не припиняючи усміхатися для гостей.

Інна навіть не кліпнула.

— Я просто граю свою роль. Хіба не цього ти вимагаєш від мене,  — так само тихо відповіла вона. — Раджу й тобі робити те саме. 

Вона трохи підняла на нього очі. Усмішка залишалася, але погляд був холодним, рівним, чужим.

— Не всі ролі мені до вподоби, — прошепотів Тарас.

— Тоді не забувай, — відповіла Інна, — що ти сам обрав цю сцену.

Він уважно подивився на неї. Уперше за вечір не крізь призму зневаги, а з подивом.

— Дивно, — мовив він тихо. — Як жінка може так усміхатися… з таким холодом в очах.

Інна не відвела погляду.

— Це просто досвід, — сказала вона спокійно. — Ти ж сам мене навчив.

Музика стихла. Зал вибухнув оплесками.

Тарас ще кілька секунд тримав її в обіймах, ніби намагаючись зрозуміти, коли саме вона перестала бути слабкою. А може й ніколи не була…

А Інна думала лише про одне:
вона вистоїть.
Навіть якщо для цього доведеться усміхатися до болю.

Гості почали розходитися поволі, неохоче. Хтось ще обіймався, хтось робив останні фото, хтось шепотів побажання «щасливого подружнього життя». Вечір згасав, залишаючи по собі втому і порожнечу.

Інна й Тарас зупинилися біля її батьків.

Мати Інни дивилася на них зі щирою радістю. Очі блищали сльозами — тими, що з’являються лише у моменти справжнього щастя.

— Бережи її, сину, — сказала вона Тарасові, міцно стискаючи його руку. — У твоїх руках безцінний скарб. Інна — добра, сильна, світла дівчина. Вона варта всього найкращого.

Тарас нахилив голову, зберігаючи ввічливу усмішку.
— Я це розумію, — рівно відповів він. — Обіцяю, я подбаю про неї.

Інна дивилася на них, відчуваючи, як ці слова боляче стискають груди. Вона знала: це неправда. Але мовчала.

Тарас тим часом дивився кудись убік, і в його думках не було ані ніжності, ані вдячності.

Безцінний скарб…
Насправді ж він бачив у ній зайвий тягар. Невчасний. Небажаний. Той, що звалився на його голову тоді, коли все йшло за планом.

Він відпустив руку матері Інни й перевів погляд на дружину. Її усмішка все ще була на місці — спокійна, витримана. Надто витримана.

Тягар, — повторив він подумки.

— Бережи себе, доню, — прошепотіла мати Інні, обіймаючи її. — Тепер ти не сама.

Інна міцніше притиснулася до неї, ніби хотіла запам’ятати цей дотик.
— Я знаю, мамо, — тихо відповіла вона.

Тарас уже дивився на годинник.

Свято закінчувалося.
І разом із ним — усі ілюзії. Наближався  час темряви...