1.1

Значить кохана дівчина. 
Інна трималася. Вона знала: варто лише дозволити емоціям вирватися зараз — і з часом вони зруйнують її зсередини. Слова Тараса різали, мов лезо, але вона тримала плечі рівними, спину прямою, а обличчя — спокійним. Зараз це її єдиний порятунок. 

Вона не могла не помітити ефектної появи так званої подруги. Висока, доглянута, впевнена у собі жінка стояла посеред номера, оглядаючи Інну уважним, хижим поглядом — таким, яким дивляться не на людину, а на суперницю або здобич. 

— Ну поясніть мені, — Інна повільно перевела погляд із незнайомки на Тараса, — що все це означає?

Тарас навіть кроку не зробив до неї. Просто стояв вичікуючи.

— Немає чого пояснювати, Інно. Я не збираюся відмовлятися від свого щастя лише тому що тебе мені підсунули за дружину. 
— Я розумію, але навіщо це знайомство? Ми б могли все обговорити між собою. 
Тарас зробив крок уперед.
— Летта тут, щоб допомогти тобі зрозуміти правила гри, — холодно сказав він. — І переконатися, що ти їх не порушиш.

Віолетта повільно обійшла Інну, зупинилася за спиною, наче оцінювала сукню, фату, кожен рух.
— Ти красива, — нарешті мовила вона. — Шкода, що ця краса — лише декорація.

Інна стиснула пальці, але голос залишився рівним:
— Я так розумію, ви обоє вирішили, що маєте право розставляти тут умови?

Марина усміхнулася ширше.
— Ні, Інно. Ми просто прийшли переконатися, що ти зрозуміла: цей шлюб — не про тебе. Ця біла сукня не дає тобі жодних шансів.

Тарас мовчав. Його тиша була гучнішою за будь-які слова.

І саме в цю мить Інна вперше подумала не про весілля.
Вона подумала про те, як вижити.

Віолетта зробила ще крок ближче. Надто близько. Запах її парфумів був різкий, нав’язливий — як і сама вона.

— Ти маєш вигляд жінки, яка ще вірить, що сьогодні особливий день, — з легкою насмішкою мовила вона. — Повір, для Тараса це звичайна формальність. Як підпис під контрактом.

Інна відчула, як ці слова вп’ялися під ребра. Але обличчя залишилося спокійним.

— Ти тут лише тому, що ми не хочемо непорозумінь у майбутньому, — додав Тарас, дивлячись повз неї. — Летта знає мене давно. Вона в курсі… всього.

— У курсі твого шлюбу? — тихо перепитала Інна.

Віолетта коротко засміялася.
— У курсі того, що цей шлюб — фікція. І що ти в ньому — зручна фігура.

Вона окинула Інну повільним, зневажливим поглядом.
— Не ображайся. Просто будь розумною. Не чіпляй того, що тобі не належить.

У номері повисла важка тиша.

І тоді Інна випрямилася ще більше. Повільно повернулася до Віолетти. Її голос був спокійний — надто спокійний для жінки у весільній сукні.

— Я правильно розумію, — сказала вона, — що мене привели сюди, аби принизити?

Віолетта знизала плечима.
— Назвімо це… проясненням ролей.

Інна перевела погляд на Тараса. Довго дивилася йому в очі — вперше без страху.

— Добре, — мовила вона нарешті. — Тоді я теж дещо проясню.

Тарас насупився.

— Я не претендую ні на твою увагу, ні на твоє тіло, ні на твоє життя, — рівно сказала Інна. — Я виконуватиму свою частину угоди. Без сцен. Без істерик. Без зайвих питань.

Вона зробила паузу.

— Але якщо ви думаєте, що я дозволю ставитися до себе як до меблів у цьому номері — ви помилилися.

Віолетта ледь примружила очі.

— Сміливо, — протягнула вона. — Для жінки, яку щойно поставили на місце.

Інна ледь усміхнулася. Усмішка була холодною, майже крижаною.
— Ви не поставили мене на місце. Ви просто показали, з ким я маю справу.

Вона перевела погляд на Тараса востаннє.
— Грайте у свою ідеальну сім’ю. Я зіграю бездоганно. Але запам’ятай: я мовчу не тому, що слабка. А тому, що мені так вигідніше.

Тарас мовчав.
І в його погляді вперше з’явилося щось нове — не зневага. Настороженість.

Інна повільно повернулася до дзеркала. Поправила фату.
Ніби щойно не втратила останні ілюзії.
Ніби щойно не народилася інша вона.

Зал був залитий світлом. Білими трояндами, кришталем, тихою музикою, що пливла між рядами гостей, немов обіцянка щастя. Усе виглядало бездоганно — так, як і мало бути на весіллі родини Задорожних.

Інна йшла повільно, тримаючи букет обома руками. Посмішка на її обличчі була точно вивіреною — не надто широкою, не надто стриманою. Такою, яку люблять фотографи і схвалюють родичі.

Закохана. Щаслива. Вдячна.

Тарас стояв біля вівтаря спокійний, зібраний, холодний. Він не дивився на неї так, як дивляться наречені. Його погляд був зосереджений десь поза межами цієї зали — ніби церемонія вже відбулася, а він просто чекає, коли все це закінчиться.

Гості перешіптувалися.

— Яка гарна пара…
— Подивіться, як він на неї дивиться…
— Справжня любов…

Інна чула ці слова, мов крізь воду.

Вона зупинилася поруч із Тарасом. Він не торкнувся її руки — лише злегка нахилив голову, виконуючи необхідний жест. Їхні пальці так і не зустрілися.

Ведучий говорив про довіру, про підтримку, про союз двох сердець. Слова лунали урочисто, але для Інни вони були порожніми, наче декорації.

— Чи згодні ви, Тарасе Задорожний, узяти Інну Бережну за дружину?..

— Згоден, — відповів він без паузи. Чітко. Рівно.

Інна здригнулася ледь помітно.

— Чи згодні ви, Інно Бережна, узяти Тараса Задорожного за чоловіка?

Вона вдихнула.
Згадала холод у номері. Погляд Віолетти. Його слова.
І посміхнулася ще раз.

— Згодна.

Гості зітхнули зворушено.

Кільця були холодними. Коли Тарас надягав його на її палець, доторк був коротким, майже випадковим. Він не дивився їй в очі. Не затримав руку.

Оплески заповнили зал.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною!

Музика заграла голосніше. Хтось вигукнув «Гірко!».

Тарас нахилився до Інни, ледь торкнувся її щоки губами — не поцілунок, а імітація. Достатня для камер. Недостатня для неї.

Інна не здригнулася.

Вона вже знала:
це не початок кохання.
це початок виживання.