Повір у щастя

За весь той час, що Злата із Млинцкуром просиділа біля печери,  звідти кілька разів виходили та поверталися назад. Безпомилково дівчина впізнавала побратимів Олекси Довбуша. Вони не відходили далеко, тільки щось забирали із собою, та поверталися до печери. Двоє молодих парубків навіть підморгнули Златі, змусивши її почервоніти.

Тривало це недовго, і скоро хлопці зникли у печері остаточно. Замість них з’явився Нечай, і цього разу він виглядав наче мольфар з книжки: сухий, згорблений старець, з довгою сивою бородою. Йшов спираючись на посох, у другій руці тримаючи якийсь досить великий мішок.

Злата схопившись з місця, підбігла до друга, та підхопила його від руку. Хотіла узяти у нього мішок, але він не дозволив.

-  Це не можна віддавати. Ходімо назад, бо вже час вертатися.

-  А як же Олекса Довбуш? - несміливо запитала дівчина, - він вже не вийде?

-  Він повернувся до свого світу. Лише у свій час, можна буде зустрітися з ним. Ходімо, мила. Млинцкуре, за мною.

Кіт, який увесь цей час дрімав на сонечку, зістрибнув та бадьоро побіг за чоловіком та дівчиною. Поки вони йшли, старець жадібно, вдихав лісове повітря, відновлюючи сили. Це допомагало: сивина потроху сходила, хода ставало більш твердою. Старець поступово знову ставав чоловіком.

-  Що це у вас у мішку? - спитала дівчина, - на вигляд виглядає важким.

-  Так і є. Там приховані коштовності лідера опришків. Час від часу видає мені потроху, а я маю допомагати людям, тим хто дійсно цього потребує. Ти ж знаєш, багато проблем можна вирішити за допомогою грошей.

-  Якби ж то… - тихо промовила дівчина, опускаючи голову.

У її очах забриніли сльози. Не втримавшись, зупинилася та схлипнула. Чоловік зупинився також, не зводячи погляду з юної супутниці. Злата хотіла вибачитися за емоції, але не зуміла. Сльози чистими цівками потекли по щоках, і вона вже не здатна була їх стримати.

-  Я правильно вгадав, - промовив мольфар, - тобі нанесли рану сюди. Вказав на ліву сторону грудей дівчини, - але він не вартий твоїх сліз красуне. Дозволь залікую твою душевну рану, звільню від хвороби, що називається «розбите серце».

Легенько торкнувся області серця дівчини, і та відчула, як страшний біль, що стискав душу, останні три місяці, почав слабнути. З’явилося бажання почати життя спочатку, і зустріти справжнє кохання. Зустріти того, хто не покине її заради іншої.

Чоловік пригорнув до себе дівчину, і якийсь час, вона тихо рюмсала, приходячи до тями.

-  От я і вилікував тебе, - тихо промовив чоловік, гладячи каштанове волосся.

-  Як це у вас виходить? - не втрималася дівчина, - наскільки я знаю, одні мольфари лікують, інші…

-  Я особливий чарівник, - зізнався Нечай. Саме тому і вважаюся Старшим. Далеко не кожному довірили б скарби самого Довбуша. І я виправдовую довіру вже не перший рік поспіль.

Злата усміхнулася та промовила:

-  Як тільки повернуся до Києва, заберу до себе кошеня, що мешкає у підвалі нашого дому. І чому я цього раніше не зробила?

-  Він чекає на тебе. Можливо колись познайомиш його з Млинцкуром, - чоловік кивнув на чорного кота, що тихо сидів поряд, чекаючи, доки підуть далі.

Через кілька хвилин вони дійсно пішли далі, і через годину опинилися на проїжджій частині.

-  Ну що ж! Мені час повертатися до дружини, - сказав Нечай.

-  До дружини? – здивувалася дівчина, - хіба мольфари…

-  Ще один стереотип. Мольфари можуть мати сім’ю, спокійно спілкуватися з іншими людьми, ходити на роботу. От так і я. Живу звичайним життям, лише інколи вибиваюся із звичного графіку. Дружині дуже не подобається коли я на три дні зникаю.

-  Як на три дні? - ахнула дівчина, - хіба не ви казали, що це лише один день?

- Коли наш світ стикається із Потайсвітом, час трактується інакше. Може здаватися, що пройшов лише день. Нечистим у лісі також так говоримо, щоб не дуже обурювалася, що ганяємо.

-  То мені через годину на потяг треба встигнути, - сказала дівчина.

-  Ми з Млинцкуром проведемо до вокзалу.

Юна дівчина затишно пристроїлася біля вікна потягу, дивлячись у вікно. На пероні стояв звичайний, з вигляду чоловік, поряд слухняно сидів чорний кіт. Обидва з теплотою дивилися на дівчину, проводжаючи назад до Києва.

Потяг зрушив з місця і дівчина привітно махнула рукою, прощаючись. З тими, хто за один день (чи за три дні) дозволили їй знову повірити у щастя. Якщо у світі існує стільки світлої та нечистої сили, то має ж існувати і справжнє кохання. І вона обов’язково його знайде.