Зустріч

-  Млинцкуре, чого розлігся? - голосно промовив мольфар, - ти виконав роботу? Вже можна йти?

Кіт смикнув вухом, вмостившись ще зручніше, продовжував спати.

-  Чудовий помічник, але ж ледачий, - незадоволено промовив чоловік.

-  Та хай спить, - промовила дівчина, гладячи кота по шовковій спинці.

-  Мені потім влетить, якщо гість із Потайсвіту чекатиме, - давай, хвостатий, уставай.

На цей раз чорний кіт прислухався і досить неохоче піднявся. Струснувшись, змусив себе збадьоритися. Мольфар звернувся до Злати:

-  Піднімайся, сонечко. Час йти далі.

Дівчина слухняно підвелася на ноги, і не втримавшись, запитала:

-  Нечає, ми знайомі? Знали один одного? Поки ми йшли, мене переслідували образи лісу, невеликого, але затишного будинку. І головне: казки. Цікаві, захоплюючи історії про мавок, лісовиків, народів рахманів. Спогади наче у тумані, але я певна, що це було насправді.

Чарівник тепло усміхнувся та підійшовши до дівчини, з дбайливістю заправив каштанове пасмо. Злата перехопила його долоню, притиснувши до щоки.

-  Ти була тоді зовсім маленькою, - тихо сказав Нечай, - зараз стала такою красунею, очей не відвести.

-  Мама часто мене з вами лишала, коли потрібно було бігти на роботу, - сказала Злата, - і я засинали у вас на руках.

-  Більш за все ти любила легенду про Магуру. Про ту, що віддана серцем полеглим воїнам. Коли я розповідав про неї, як дарує останній поцілунок загиблим, ти ставала дуже серйозною, а твої оченята виблискували від хвилювання. Жаліла кожного загиблого воїна і дякувала Магурі, що вона з ними в останню хвилину.

-  То ось чому ви не наслали на мене сон? - здогадалася Злата.

Мольфар знову усміхнувся, з невимовною теплотою. Куди тільки поділася його суворість?

-  Коли тебе упізнав, дуже зрадів. Побажав особисто приглянути. Як колись приглядав доки за вікном йшов сніг або виднілася зелень. До того ж, я відчув твою біль, дівчинко. Вона прямо ось тут…

Вказав на область серця, і Злата несамохіть притиснула руку до того місця. В очах з’явилися сльози. Так… ще болить.

Внизу почулося роздратоване нявкання. Співрозмовники, подивившись, побачили чорного кота, що нетерпляче потягувався. Кіт висловлював обурення, мовляв, якщо не збираєтеся йти далі, нащо розбудили?

-  Не злися, Млинцкуре, - примирливо промовив чоловік, - вже йдемо.

Усі троє продовжували свій шлях. Кіт біг уперед, але він не показував дорогу, бо мольфар і так добре знав цей шлях.

Підійшовши до скелі, за яку повинні були завернути, мольфар зупинив супутницю, та звернувся до кота.

-  Піди та скажи йому, що ми вже тут. Спитай, чи можна підходити.

Чорний кіт махнувши лапкою, зник за скелею. Чоловік з дівчиною лишилися самі. Злата хотіла запитати про кого йде мова, але не насмілилася. Та вона, мабуть, і сама скоро дізнається.

Хвостатий проводжатий повернувся швидко. Підійшовши до супутників, вильнув хвостом. Це означало, що за скелею на гостей чекають та запрошують.

Мольфар величною ходою пішов вперед, дівчина відразу поспішила за ним. Вони обійшли скелю, та зупинилися недалеко перед печерою, що знаходилася у камені. Поряд із нею стояв чоловік, схрестивши руки на грудях. Помітивши прибулих, направився до них.

Перед Златою та Нечаєм представ чоловік, в самому розквіті сил. Високий, стрункий, з густим чорним волоссям. Увесь його образ говорив по мужність, лідерські задатки та невпинну волю, що палала у великих очах.

На голові у чоловіка знаходилася баршівка, з під-якої вибивалися неслухняні пасма. На грудях вишивана сорочка, зверху вдягнений сердак. Підперезаний чересом-шкіряним поясом. Штани-крашениці, на ногах, онучі та постоли. На поясі висить бартка, і одразу зрозуміло, що в умілих руках воїна, це може бути дуже небезпечна зброя.

Красень, а не чоловік. Тримається, як король, що знає: це його володіння.

-  Світлого тобі дня, опришку, - промовив Нечай.

-  І тобі, мудрий чарівнику, - відповів той. Незважаючи на те, що слова були звернені до чоловіка, не зводив очей з дівчини. Наче бажав прочитати її думки. Злата вірила, що подібне можливо. Вона за один тільки день побачила стільки чудес, що нічого дивного чи неймовірного, здається, вже бути не могло.

Мольфар перехопив погляд направлений на супутницю та промовив:

-  Олексе, я беру відповідальність на себе. Ця дівчинка, знає про вас, героїв Закарпаття, більше ніж будь хто. Їй можна довірити що завгодно. Якщо розчаруєтеся у ній, розчаруєтеся у мені. Я ж, поки що, не давав такого приводу.

Напруження зникло з обличчя мужнього красеня. Він усміхнувся, звертаючись до дівчини.

-  Як тебе звуть?

-  Злата, - відповіла та, також усміхаючись.

-  Моє ім’я називати? Чи сама знаєш?

-  Знаю. Ви-Олекса Довбуш. Лідер повстання карпатських опришків. Про вас ходить багато легенд, і я рада, що зустріла вас особисто.