Шляхом Мольфарів

-  Нечай, куди ми йдемо? - запитала дівчина, коли вони вже десять хвилин йшли мовчки.

Сутеніти ще не повинно, але сонце стояло вже не так високо. Дівчина відчувала бажання потрапити до людського житла до того, як стане темно. Опинися із дивакуватим чоловіком посеред лісу не було жодного бажання.

-  Яка тобі різниця? - роздратовано промовив чоловік, - ще змалечку була занадто цікава. Прошу один день! Лише один день! Не дадуть попрацювати!

Злата відкрила рота, але нічого не сказала. Оце так встряла.

Раптом чоловік зупинився, і Злата трохи не налетіла на нього. Чоловік цього не помітив, і дивлячись на небо, промовив:

-  Гряде буря! Ось скоро небо потемніє та піде дощ…

-  Та невже? - вигукнула Злата, - небо ж чисте!

-  Поки що. Це клятий Вихр розгулявся та хоче напакостити. Не в мою зміну!

Чоловік простягнув руку до неба, камінь на його перстні заблимав, наче сигнальний вогонь. Вражена Злата не відриваючись дивилася на це видовище.

Вдарив грім, змусивши дівчину пригнутися та обхопити голову руками. Краще не стало, бо у наступну мить з чистого неба вдарила блискавка, розколовши величезний камінь, що знаходився неподалік. Дівчина навіть не уявляла, що стихія може настільки проявити себе.

Чоловік, здається, навіть не звернув уваги на те, що сталося, продовжуючи тримати руку над головою. Злата вже не тямлячи нічого від страху, кинулася уперед…

-  Все скінчилося, можеш відпустити, - почувся спокійний голос.

Тільки зараз Злата зрозуміла, що стоїть, притиснувшись до дивного знайомого, вчепившись у нього руками.  Небо над головою знову стало чистим, і нічого бурю не передвіщало.

-  Та ви справжній Градівник, - із захопленням промовила дівчина.

-  Так, - коротко відповів Нечай та пішов далі.

-  То ви мольфар?  вигукнула Злата. Несамохіть прискорила ходу, щоб наздогнати дивного чоловіка.

-  Не схожий? - не без єхидства запитав Нечай.

-  Не дуже, - зізналася дівчина, - бо я думала, що мольфари - це старці, які ледве ходять. З сивою бородою, і все таке…

-  Такі теж зустрічаються, - погодився чарівник, - і, можливо, сьогодні побачиш. Коли йдеш Шляхом Мольфарів, кого завгодно можна зустріти. Не завжди доброго. Та що поробиш. Ганяємо цю нечисть, ганяємо, та все безрезультатно.

-  Куди саме ми йдемо? - тихо спитала юна дівчина. Вона не відчувала страху, від супутника не було небезпеки.

Злата знала: мольфари підкорюються як світлим, так і темним справам. Нечай, судячи з побаченого,  відноситься до світлої сторони. Якщо щось станеться, він захищатиме її до останнього.

Вони продовжували свій шлях, і дійсно назустріч, їм вийшло по черзі двоє солідних старця. Один з них тримав посох, другий зв’язку з травами. Так сталося, що всі вони зустрілися, на розвилці трьох доріг.

Старці не зводили очей з дівчини, і в їх поглядах прочитався докір. Златі хотілося провалитися крізь землю. Ясно, що вона тут зайва.

-  Не хвилюйтеся, панове,  - тут же відповів Нечай, - ця дівчинка своя. Серце у неї чисте, інакше б не погодився я її взяти з собою до Потайсвіту.

-  Під твою відповідальність, Нечає, - промовив один з них, - і тільки тому, що ти Старший.

Знахар кивнув, погоджуючись. Далі кожний з них пішов своєю дорогою. Нечаю та Златі випала центральна стежина. Чоловік із дівчиною покрокували нею.

Увесь цей час, незважаючи на легше хвилювання, киянка милувалася природою навкруги. Краса Закарпаття заворожувала, притягувала, змушувала вірити у якусь чарівну силу. Та навіть якщо дівчина і не вірила до цього моменту, її супутник доводив протилежне.

-  Тобі тоді пощастило, - промовив знахар, - але більше навіть не думай про те, щоб кататися на велосипеді біля проїзної частини.

Злата вражено подивилася на чоловіка. Місяць тому, у неї дійсно вистачило тями сісти на велосипед та поїхати вздовж центральної траси. Один дурнуватий водій її тоді трохи не збив. Дівчина так злякалася, що три ночі підряд їх снилися жахіття.

Вона здивувалася, що мольфар відгадав минуле. Звісно, вони на таке здатні, але лише ті, що відносяться до категорії Ворожбитів. Беручи до уваги, що Нечай зупинив бурю, його можна класифікувати як Градівника. То хто ж він?

Думки дівчини перервалися, коли їм назустріч вийшов хлопчик років семи. Він усміхнувся та підійшов до Злати. Простягнув руку, довірливо блимаючи оченятами. Цей погляд заворожував…

-  Не дивись в очі! - гримнув Нечай.

Злата відскочила, і тут мольфар вхопивши її за руку, заховав супутницю собі за спину. У долоні блиснув градовий ніж, який чоловік направив на хлопчика.

-  Не сьогодні, Бескуд! - рішуче сказав Градівник, - поки не зійде сонце заново, тут наша влада. Шлях Мольфарів. 

Хлопчик щось невдоволено забурмотів, і тут Злата із жахом побачила на його місці зсохлого старого. Страшний наче мумія, з довгими кігтями, напівзвірячим поглядом. Потвора зробила крок у їх напрямку, але кинувши погляд на ніж, вирішила не спокушати долю. Тому відійшла на кілька метрів, і розчинилася у повітрі.