Нечай

Поїзд Київ-Яремче прибув на місце о шостій годині ранку. Пора стояла літня, і вже повністю розвиднілося. Навіть на вокзалі було чути цвірінькання пташок, яке перемішувалося із гомоном людей, що снували туди-сюди, поспішаючи по своїм справам.

Пасажири схлинули з потягу, та почали розходитися по перону. Дехто, лишався, надягаючи куртку, тому що, ранкова година видалася прохолодна.

Разом з іншими пасажирами з потягу зійшла невисока, струнка дівчина, із довгим каштановим волоссям. Вдягнена як приїжджа туристка, у джинсах, легкому светрі, кросівках. На голові зручна панамка з неширокими полями, за плечами рюкзак.

З останньої сходинки, дівчина зістрибнула, відчуваючи наплив енергії. Незважаючи на те, що не спала майже усю ніч, як це часто буває у потягах. Вдихнула із насолодою повітря Закарпаття. Навіть тут, на вокзалі, повітря чистіше ніж в столиці України.

Хтось штовхнув її, і дівчина поспішила піти уперед. Вирішила не заходити до готелю, а одразу піти гуляти. Вона тут лише на три дні, і не бажає втрачати ні однієї дорогоцінної хвилини. Можливо таким чином, хоча б ненадовго забуде…

Відволікшись від цих думок, дівчина швидко пішла до центру. Сьогодні, цілий день проведе у Яремче, завтра у Івано-Франківські. Потім щось придумає і знову до Києва. Закусила губу, пригадавши, чому узагалі поїхала звідти.

Та хай йому біс! Вона ці три дні проведете тут як вдома. Та вона і є вдома.

Злата народилася у Івано-Франківські, і перші роки життя часто проводила в Яремче. Потім переїхала з мамою до Києва, коли та удруге вийшла заміж за киянина. І хоча дівчина любила велике місто-столицю, її тягнула сюди… До речі, таке колоритне ім’я вона отримала саме через місце народження.

Прогулявшись на міський ринок, придбавши кілька сувенірів, подивившись на водоспад «Пробій»,  дівчина вирішила сходити на екскурсію. От тільки ходити натовпом їй не дуже хотілося. Побути на самоті, стало ще однією причиною, чому дівчина приїхала сюди.

Їй не потрібні були ніякі підказки. Ще коли була маленькою, часто ходила в гори. І хоча не заходила далеко, все одно, відчувала себе у своїй стихії. Більш за все Злата полюбляла «Стежку Довбуша», яку ніколи у житті не пройшла до кінця. Чому не зараз?

Дібравшись до заповідного урочища Дрібка, дівчина розпочала свій маршрут. Але досить швидко відхилилася та просто поринула у нетрі лісу. Наказала собі не відходити далеко. Проте, краса природи настільки заворожила, що дівчина і не помітила, як зайшла вглиб. І коли помітила, було надто пізно! Злата вже не розуміла, де саме знаходиться. Дівчина злякано кинулася вперед, озирнулася на боки. Лише стіна лісу, і більше нічого. От і подивилася на Скелі Довбуша.

Враховуючи, що, скоріше за все, ніхто її не почує, дівчина закричала щодуху. Але це не призвело до результату. І тоді вона закричала знову.

-  Чого репетуєш? - почулося позаду неї. Голос звучав суворо, дівчина обернулася та подивилася на несподіваного співбесідника.

Перед нею стояв високий, зрілий чоловік у вишитій сорочці, грубих штанях та простих чоботях. Густі чорні пасма обрамляли щире обличчя, на якому красувалися довгі вуса. Таких вже не носять у наш час… Златі здалося, що це актор, який водить туристів, показуючи їм дива Закарпаття.

-  Я загубилася, - сказала дівчина.

-  Не загубилася, а прийшла сюди не в той час, - зауважив чоловік.

-  То допоможіть мені з лісу вийти. Хоча б до дороги. Я попутку спіймаю.

-  Зараз не вийдеш, - холодно сказав чоловік,  - робиш усе можливе, щоб туристи не ходили тут, і все одно, хтось та й порушить спокій Потайсвіту. А я ж лише один день на рік прошу спокою. Щоб справи зробити.

-  Вибачте, - Злата сама не знала, за що вибачається. Не розуміла, чи потрібно боятися цього дивака, чи ні? Наче не ворожий, хоча і незадоволений чимось.

На пальці чоловіка дівчина помітила перстень із масивним камінцем. Мимохіть задивилася на камінь, що блищав наче зоря.

-  Красивий перстень, - не втрималася Злата, - мабуть дорогий.

- Безцінний, - промовив чоловік, - але не за гроші. Це звичайні люди звикли міряти усе грошима. Колись жадібність вас згубить. На жаль, ліків від даної хвороби не існує.

-  Як вас звуть, - запитала дівчина.

-  Яка тобі різниця, Злато?

Дівчина аж підстрибнула, і насправді злякалася. Звідки знає?

-  Можеш називати мене Нечаєм. Або як хочеш. Ходімо! І так спізнююся через тебе.

Він швидко пішов уперед, а дівчина розгублено дивилася услід. Що робити? Йти за ним? Раптом схиблений якийсь?  

Проте коли кроки незнайомця почали затихати, дівчина зрозуміла, що зараз знову лишиться сама серед лісу. Та вже краще з цим диваком, від якого пахне різними травами.

Злата зірвалася з місця та побігла услід за чоловіком, який навіть не обернувся, коли вона пішла поряд.