11. Поміж двох вогнів

Роблю ковток гарячої кави, намагаючись насолодитись нею та штруделем, й в той самий час відпочити всього за одну годину обіду. Я не дарма обрала тиху майже безлюдну кав’ярню поблизу нашого бізнес-центру. А все тому, що на роботі божевільня. Медуза набрала на нашу голову проєктів, які якось треба всім дружно встигати й стоїть над головою, прискіпуючись до кожної дрібниці. А у мене ще й сьогодні особливий статус “непунктуальної”, тож розслабитись не можу ні на хвильку.

Роблю ковток і погляд притягує мобільний, екран якого враз засвітився. Він лежить на столику переді мною, тому можу прочитати “Орест”, а увага цього чоловіка в мій бік зараз була б зовсім недоречною. Одним натиском вимикаю звук і вирішую не підіймати слухавку. Він досі впевнений, що я хворію, і нехай би ще якийсь час так вважав. Я не маю часу для зустрічей, хоча й справа не лише в цьому. Насправді не хочу бачитись. Не налаштована. Це пов’язано з посиденьками в компанії Даміра та Тимофія, адже думками я досі знаходжусь з цими чоловіками. Якось до кінця не вдалося проаналізувати нашу останню зустріч і залишилось багато запитань щодо поведінки Даміра.

До кінця обіду ще декілька хвилин, тож востаннє вдихаю тишу, насичену запахом кави та нотками шоколаду, намагаючись запам’ятати яка вона, і квапливо рушаю до робочого місця, щоб не дай боже не запізнитися. Я ж не рецидивістка якась!

А на роботі знову поринаю в метушливу буденність. Так і гарую декілька годин поспіль, а тоді ще й, на зло, телефонує Камілія й просить з нею пробігтися магазинами. Відмовити не маю права. Розумію: багато втрачаю. Тож плетуся, як побита собака. Ще й доводиться дві години слухати, як економить на ній її чоловік.

А після наших побігеньок тільки сідаю в авто й знімаю взуття, оскільки ноги вже печуть від туфлів на підборах, як зателефонує Тимофій. Вмикаю гучний зв’язок і зосереджуюсь на телефоні, наче від дзвінка багато залежить.

– Привіт, Тимофію. 

– Адель… – ронить моє ім’я своїм таємничим голосом. – Як пройшов твій день? 

– Жахливо, – чесно зізнаюся. – Неймовірно втомилась, бо директорка роботою завалила, – натякаю, що зараз не до зустрічей.

– Не може бути, щоб така мудра жінка не дала ради якійсь пронозі. 

Усміхаюся в себе. 

– Дякую, але з такою і мені не впоратися. То кіборг, чесне слово. 

– Ти їдеш додому? – змінює тему Тим.

– Ніяк інакше. 

– Чудово. Відпочинь, а завтра ми зустрінемося. Пам’ятаєш… я казав, що знаю декілька затишних місць на виїзді з міста?

– То ми будемо лише вдвох? – з бентегою уточняю. 

– Звісно. 

– Я б зустрілась у складі тієї самої компанії, що й минулий раз. Було непогано, чи не так?

– Так, але… Навіщо вони нам? – говорить Тимофій, наче шепоче. – Тим паче у Даміра з Веронікою інші плани. Чув, що вони форсуватимуть хвилі на яхті. Та навряд яхта – це місце, де можна відверто поспілкуватися чи…

– Я теж хочу! – перебиваю. – На яхту. До них. Тимофію, невже відмовиш? Впевнена, ми все одно прекрасно проведемо час, – а подумки додаю “краще, ніж в колючих чагарниках за містом”.

– Дійсно хочеш проміняти неймовірні миті тиші та заглиблення в…

– Так! Цього разу так! – знову перебиваю, бо не вистачало мені ще всіляких “заглиблень”.

– Що ж… Дійсно, як я можу відмовити? Впевнений, що Дамір буде не проти нашої компанії.

– Тоді до завтра? – питаю бадьоро, бо тепер втому наче рукою зняло.

– Чекай звісточки, красуне.

Він вимикається й на моїх вустах вимальовується хитра усмішка. Навіть кермо у синьому чохлі мимовільно стискаю щосили й наче дитя вдаю, що вже керую. Чого це я так тішусь? Зустрічі з Тимофієм чи, можливо, з Даміром? І знаю ж, що жоден з них не вартий мого мізинця, але усмішка не злазить з обличчя ні тоді, коли під келих червоного сухого вечеряю шніцелем у хрусткому паніруванні, ні тоді, коли лежу у ванні, прослуховуючи драматичні композиції й при цьому вдихаючи ефірні олії благородної макадамії та кисло-солодкого грейпфруту, ні коли лягаю у ліжко й заплющую очі в передчутті завтрашнього дня.

***

Нарешті я дожила до дня, коли не треба їхати на роботу. З самого ранку несуся у салон краси “Віра”, який реально дарує мені віру в те, що виглядатиму на всі сто. Але назва – це єдина скромність салону, а насправді всередині триповерхового закладу знаходиться ціла імперія краси, звідки всі виходять лялечками. Звісно, перед зустріччю з чоловіками я обираю цілий спектр послуг від ламінування брів до педикюру. Лише зачіска лишається незмінною. Все одно її ніхто не бачить. А тоді, вийшовши з “Віри” ефектною ходою, сідаю в КІА Піканто, якраз коли приходить повідомлення від Тимофія, щоб чекала через годину, й ще встигаю заїхати в кафетерій біля мого будинку, щоб втамувати голод. Тепер всеціло готова зустрітися зі СВОЇМИ чоловіками. 

Коли знайомий електрокар під’їжджає до мого будинку, я вже декілька хвилин стою біля вікна, а тепер прудко прямую на вихід. Для прогулянки на яхті обрала білосніжний комбінезон, який нагадує зшиті широкі штани з корсетом. Втім, купальник про всякий випадок взяла із собою, хоча й через перуку не планую купатися.

Тимофій зустрічає біля під’їзду в напівпрозорій сорочці з засуканими рукавами та в білих джинсах. Одразу дарує ніжно-бежеві лілії, перев’язані червоною стрічкою та проводить в авто.

– Адель, ти неймовірно виглядаєш, – каже серйозно, а тоді з'являється усмішка: – А головне – личиш мені.

Звісно, мова йде за колір одягу, але його слова все ж прозвучали неоднозначно.

– Вони вже чекають нас? – питаю, коли він стискає в руках кермо.

– Домовились зустрітися біля Брунатної бухти. Там зможу залишити авто – і ми переберемося на яхту Даміра. 

Мої брови підстрибують.

– Вона його власність? 

– Так. Хоча вважаю дивним купувати саме таке майно. 

– А ти… в яке б вклався? 

– Я і вклався. У нерухомість.