11. Поміж двох вогнів

Після ситної лазаньї роблю ковток гарячої кави, насолоджуючись нею і в той самий час годиною в тиші під час обідньої перерви в майже безлюдній кав’ярні поблизу «Перфетто». А все тому, що на роботі сьогодні божевільня. Медуза нікому із замовників не відмовляє, тому маємо безліч проєктів, з якими потрібно усім колективом вкластись у терміни. А сама директорка стоїть над головою, прискіпуючись до кожної дрібниці. До того ж у мене ще й сьогодні особливий статус «непунктуальної», тож розслабитись не можу ні на хвильку.

Роблю останній ковток, і погляд притягує мобільний, екран якого враз засвітився. Оскільки телефон лежить на столику переді мною, можу прочитати «Орест». А увага цього чоловіка зараз зовсім недоречна. Нехай ще якийсь час думає, що я хворію, бо не маю часу для зустрічей і зустрічатись поки не хочу.

До кінця обіду ще декілька хвилин, тож востаннє вдихаю тишу, насичену запахом кави та нотками шоколаду, намагаючись запам’ятати яка вона, а тоді квапливо рушаю до робочого місця, щоб не дай боже не запізнитися. Я ж не рецидивістка якась!

А на роботі знову поринаю в метушливу буденність. Так і гарую декілька годин поспіль, а тоді ще й, немов на зло, телефонує Камілія і просить із нею пробігтися магазинами. Відмовити не маю права. Розумію: багато втрачаю. Тож плетуся на зустріч, як побита собака. Ще й доводиться дві години слухати, як економить на нещасній співачці її чоловік.

Після біганини крамницями тільки сідаю в авто й одразу знімаю взуття, оскільки ноги гудуть від туфель на підборах. І тільки спираюсь спиною до сидіння, як телефонує Тимофій.

Вмикаю гучний зв’язок, бо навіть тримати телефон немає сил.

— Привіт, Тимофію. 

— Адель… — ронить моє ім’я таємничим голосом. — Як пройшов день? 

— Жахливо, — чесно зізнаюся. — Директорка роботою завалила, тож неймовірно втомилась, — натякаю, що зараз не до зустрічей.

— Не може бути, щоб така мудра жінка, як ти, не дала ради якійсь пронозі. 

Усміхаюся.

— Дякую, але з такою і мені не впоратися. То кіборг, чесне слово. 

— Ти їдеш додому? — змінює тему Тим.

— Ніяк інакше. 

— Чудово. Тоді відпочинь, а завтра зустрінемося. Пам’ятаєш… я казав, що знаю декілька затишних місць на виїзді з міста?

— Ми будемо лише вдвох? — із бентегою уточняю, схилившись до керма. 

— Звісно. 

— Краще зустрітися у складі тієї самої компанії, що й минулий раз. Було непогано, чи не так?

— Так, але… Навіщо вони нам? — питає Тимофій, наче шепоче. — Тим паче в Даміра з Веронікою інші плани. Чув, що вони форсуватимуть хвилі на яхті. Та навряд чи яхта — це місце, де можна відверто поспілкуватися чи…

— Я теж хочу! — перебиваю. — На яхту. До них. Тимофію, невже відмовиш? Впевнена, ми все одно прекрасно проведемо час, — а подумки додаю: «Краще, ніж у колючих чагарниках за містом».

— Дійсно хочеш проміняти неймовірні миті тиші та заглиблення в…

— Так! Цього разу так! — знову перебиваю, бо не вистачало мені ще всіляких «заглиблень».

— Що ж… Дійсно, як я можу відмовити? Гадаю, Дамір буде не проти нашої компанії.

— Тоді до завтра?

— Чекай звісточки, красунечко.

Він вимикається, і на моїх вустах вимальовується хитра усмішка. Навіть кермо в синьому чохлі мимовільно стискаю щосили й наче дитя вдаю, що вже керую. Чому це так тішусь? Зустрічі з Тимофієм чи, можливо, з Даміром? І знаю ж, що жоден із них не вартий мого мізинця, але усмішка не злазить з обличчя ні тоді, коли під келих червоного сухого вечеряю шніцелем у хрусткому паніруванні, ні тоді, коли лежу у ванні, прослуховуючи драматичні композиції і при цьому вдихаючи ефірні олії благородної макадамії та кисло-солодкого грейпфруту, ні коли лягаю в ліжко й заплющую очі в передчутті завтрашнього дня.

***

  Нарешті дожила до дня, коли не треба їхати на роботу. Із самого ранку мчу у салон краси «Віра», який справді дарує віру в те, що виглядатиму на всі сто. Але назва — це єдина скромність салону, а насправді всередині триповерхового закладу знаходиться ціла імперія краси, звідки всі виходять лялечками.

Звісно, перед зустріччю із чоловіками я обираю цілий спектр послуг від ламінування брів до педикюру. Лише зачіска лишається незмінною. Все одно її ніхто не бачить. А тоді, вийшовши з «Віри» ефектною ходою, сідаю в КІА Піканто, якраз коли приходить повідомлення від Тимофія, щоб чекала за годину, і ще встигаю заїхати в кафетерій біля мого будинку, щоб втамувати голод. Після цього відчуваю готовність зустрітися зі СВОЇМИ чоловіками. 

  Коли знайомий електрокар під’їжджає до мого будинку, я вже як декілька хвилин стою біля вікна, а тепер прудко прямую на вихід. Для прогулянки на яхті обрала білосніжний комбінезон, який нагадує зшиті широкі штани з корсетом. Втім, купальник про всякий випадок взяла із собою.

  Тимофій зустрічає біля під’їзду в напівпрозорій сорочці із засуканими рукавами та в білих джинсах. Одразу дарує ніжно-бежеві лілії, перев’язані червоною стрічкою, та проводить в авто.

  — Адель, ти неймовірно виглядаєш. Втім, як завжди, — спочатку говорить із серйозним виглядом, а тоді усміхається: — Навіть личиш мені.