10. В італійській атмосфері

Як тільки зранку розплющую очі, у пам’яті пришвидшено прокручується стрічкою вчорашній вечір. Досі кортить дізнатися, чому Дамір не став наслідувати своїх «побратимів». Можливо, приз за виграш надто мізерний, щоб за нього взагалі було цікаво змагатися? Але ж Тимофій запевняв, що його друг ще той азартник!

 Не те щоб я спокусилась четвертим, але допитливість бере верх. Зрештою, беру телефон у руки й намагаюся знайти Даміра в соціальних мережах за іменем. Безрезультатно. Тоді набираю номер подруги й, закусивши губу, чекаю на її голос.

  — На-а-адто рано, — спроквола промовляє вона.

  — А ти всю ніч не спала?

  — Спала. А зазвичай ще й до обіду сплю.

  Те, що вночі вона не була зайнята четвертим «вершником», мене лиш тішить. Хоча б мало бути байдуже. 

  — Які залишились враження після вчорашнього вечора? — цікавлюсь, ігноруючи її бажання виспатися.

  — Найпрекрасніші! — натхненно підвищує голос Ніка. — Цей Дамір, немов ковток вина в пустелі.

  — Води, — виправляю її.

  — Ні-і-і… Червоного витриманого із солодкими нотками фруктів, але водночас терпкого… Здатного втамувати нестерпну спрагу. Один лиш його погляд — і ти вже в оазі.

  — У вас щось було? — питаю найголовніше.

  — У день знайомства? Аделіно, я — не з таких!

  На це лиш скептично пирскаю, але подруга на це не звертає увагу.

  — Ніко, а він не старий для тебе? Скільки Даміру? Тридцять п’ять? Не менше.

  — Не більше. Такі чоловіки — самий сік. Досвід і все таке. А ти що, відмовляєш мене від нього, чи що? 

  — Ні-ні, — заперечно киваю головою, хоч Вероніка мене й не бачить. — Я ще в той день, коли вони уклали парі, зареклась, що ніхто не виграє. А тепер лишень за твоєю ж порадою беру від ситуації все, — а подумки додаю: «Але не всіх, на жаль». 

  — Ну й добренько. До речі, сьогодні ми з ним знову зустрічаємося. Побажай мені удачі, щоб якнайшвидше заполонила серце цього красунчика.

  — Що ж, удачі тобі… — через силу вичавлюю.

  Зрештою, розмова з подругою зіпсувала настрій. І хоч намагаюся собі втлумачити, що всі четверо — поганці, а Дамір — не виключення, все одно не згадувати про нього не вдається, як і про декілька реплік, якими обмінялися, як і його танець із келихами — це взагалі був переломний момент.

  На роботу збираюся в найгіршому дусі. Чорний костюм якраз личить до настрою. Його лиш розбавляють сині туфлі, окуляри та перука. Навіть запашне капучино, яке смакую перед тим, як залишити квартиру, чомусь віддає гіркотою.

Коли надворі повертаю до паркінгу, де моя КІА, раптом погляд натрапляє на знайоме обличчя, яке помічаю лиш краєм ока. Тепер навмисно оглядаюся — і це змушує зупинитися. Неподалік Ельдар, очі якого палахкотять вогнем від нашої зустрічі. Заглянувши в них, непогамовні думки про Даміра одразу провалюються в безодню. Так буває, коли щось стається неочікувано. А поява мого колишнього боса-коханця — взагалі суцільний феномен.

  — Доброго ранку, Ліно, — каже він, після чого його вуста розтягуються в усмішці.

  — Доброго… 

  Я чекала його уваги ще від весільної вечірки. Щодня вдихала аромат подарованих троянд. І лиш сьогодні вперше квіти Ельдара залишились без моєї уваги, що наче відчув їхній покупець.

  — Я тебе відвезу на роботу. Не проти? — запрошує до свого Мерседеса, і від розгублення не суперечу — сідаю на переднє сидіння.

  — Куди ти взагалі зник після останньої зустрічі?

  Мій язик справляється швидше, ніж встигаю усвідомити, що цей чоловік мені нічого не винен. Але оскільки вже таке бовкнула, то тепер із понурим виглядом чекаю на відповідь. Нехай виправдовується!

  — Ти чекала… — ще більш задоволеним стає Ельдар, зробивши висновок не в мою користь. А коли обходить авто й сідає, пояснює: — Пробач, довелося терміново поїхати у відрядження. Лише вчора повернувся. 

  Крадькома розглядаю чіткі риси обличчя, добре знайомі й начебто рідні. Останнє — абсурд. Хочу привітатись так, як колись було звично — цілунком у щоку, але тепер це недоречно.

— Бізнес-центр «Перфетто», — промовляю сухо, відвертаюсь до вікна.

Відчуваю на собі погляд, що немов живцем спопеляє.

— Минулий раз ти казала, що працюєш на «Акцент». Тож я запам’ятав.

 Якийсь час їдемо мовчки. В дорозі мій погляд притягує на руці Ельдара швейцарський кварцовий годинник бренду Men Not Clerk із коричневим шкіряним ремінцем, який також носить мій друг Ніколас. Заодно дивлюсь на час. 

  — До речі, я вже запізнююся, — розвіюю тишу, яка вже тисне, заполонивши весь салон.

  На це Ельдар впевнено киває:

  — Не хвилюйся, Ліно. Ми навіть встигнемо поснідати. 

  — Ні. У мене сувора директорка, яка просто зжере, якщо запізнюсь.

  — Муза Іллівна? — він вигинає брови, демонструючи здивування. — З розмови вона видалася добродушною жінкою. Я домовився з нею, що ти запізнишся, тож це не проблема.