8. Віддай хоч одного!

Обійнявши мальовничий букет волошок, входжу в будівлю бізнес-центру, на величезному екрані якого повторюється ролик, де подіумом ходять беземоційні моделі в кострубатих вбраннях. І хоч свою роботу люблю, все ж не поспішаю до праці, бо знаю, що моєму запізненню Медуза буде не рада. А виявляється, вона ще й сьогодні не в дусі, бо, коли входжу в офіс, ця високоповажна панна рве намальовані Юлею ескізи з яскравими образами й несамовито пояснює, що все запропоноване давно вийшло з моди. 

Підіймаю з підлоги шматок паперу, на якому від руки намальована спідниця плісе. Тоді неподалік помічаю другу половину цього «пазлу», де зображено кофтину із зигзагоподібним вирізом і настовбурченими плечима. І, склавши шматочки, бачу повноцінний образ, який виглядає досить непогано.

— Добрий день, Музо Іллівно, — кажу, наче перед стратою, але перед цим залишаю квіти на столі, щоб не впадали їй в очі.

Медуза різко повертається до мене.

— Аделіно! Нарешті! Працювати плануєш чи вдаватимеш хвору? З вигляду ти абсолютно здорова, тож це питання риторичне. Виконаєш завдання Юлії, бо вона сьогодні на це не здатна, а тоді доручу ще одну справу. Працюй! — директорка легким помахом руки розпушує своє коротке волосся на потилиці й направляється до свого кабінету так стрімко, що аж папірчики на столах колег розлітаються.

  Юля одразу ж падає в крісло й, зітхаючи, закидаю голову. Її хвилясте волосся розлітається по спинці.

— Дякую, Аделіно. 

— Що «дякую»? Своє роби сама. У мене стан здоров’я не найкращий.

Справді починаю відчувати слабкість, про яку поруч із Тимофієм забула.

— А я думала, ти на побаченні була, — колега спрямовує погляд на квіти.

Заперечно махаю головою.

— Побаченням цю зустріч не назвати. До речі, непогано малюєш, — вручаю їй клаптики паперу. 

— Раніше художницею мріяла стати. Уявляєш? А чомусь сиджу тут і терплю Медузу. Все ж допоможи з оцим всім, а я за капучинкою збігаю, — просить, знаючи, яку слабкість виявляю до цього напою. — Ти ж бачиш, яка Медуза сьогодні лиха. 

— Вона завжди така, Юлю.

Всідаюся на своє місце й вмикаю комп’ютер. Завдяки стікеру над екраном згадую, що ще маю недовиконане від учора завдання.

— Бо чоловіка їй треба! — голосно заявляє подруга. — Видно, що ця фурія недотр… неторкана давно ніким. Лиш ходить і метушню наводить. Але ж де взяти смертника, який її витримає?

— Таких немає… Згодна тобі допомогти, якщо робитимемо все навпіл.

— Підходить! Я за капучинкою!

— І за стаканом із водою для квітів! — кричу Юлі в спину.

А тоді стає тихо, хоча в приміщенні чимало інших колег. І тільки зосереджуюсь на робочих моментах, як на слух вловлюю вібрацію телефона. 

«У Рокфеллері?» — пише Орест. 

«Ні, хворію», — відповідаю.

І, на превелике розчарування, у відповідь приходить лише коротке повідомлення:

«Одужуй. Днями зателефоную».

Навіть не відповідаю на нього, хоча й хочеться написати «І все?», але чому я маю витягувати цього двієчника за вуха? Викаблучуватись вміємо, а турбуватися — ні?

Що ж, цього разу своєму товаришу Орест програв. Навіть не знаю, що тепер цього півня врятує.

***

  Декілька днів доводиться лікуватись до повного одужання. Завдяки тому, що одразу почала приймати ліки, ускладнень не було. За це варто подякувати Тимофію, який, до речі, вже тричі за останні дні поцікавився телефоном, як почуваюся. А Орест не спромігся й одного повідомлення написати. Ельдар взагалі зник. А між іншим, я постійно гіпнотизую саме його букет троянд і ловлю себе на тому, що чекаю дзвінка колишнього боса.

Можливо, це затишшя перед бурею? Та що там… Перед ураганом, який збиватиме з ніг від натиску усіх чотирьох представників сильної статі!

  Сьогодні домовились із Нікою зустрітись у ресторанчику «Сад Ротавіллі», куди вже й запізнююсь, тож доведеться поміж зеленими «лабіринтами», якими обгороджені столи, довго шукати подругу. А на території цього закладу дійсно можна загубитися. 

  Приїхавши, спускаюся сходами, вимощеними трав’янистим покриттям, і приємна жінка в жовтогарячій блузі цікавиться, чи заброньовано в мене столик, а зрештою, мені щастить дізнатися, де саме на мене чекає подруга. І вже за мить наближаюся до столика, обгородженим живоплотом, де Ніка у світлій сукні потягує соломинкою кавовий напій із хмаркою вершків поверху. 

Всідаюся поруч і розглядаюсь, відчуваючи себе в обіймах природи, що вдало переплітається з архітектурними деталями. Подруга в цей час відривається від соломинки, залишаючи слід від помади на ній і тепер ще й на моїй щоці.

— Не можу дочекатися твоїх розповідей про героїв-коханців, — каже вона й обхоплює пальцями соломинку. На середньому — каблучка-годинник, що виглядає досить витончено, чим привертає увагу.

— Навіть не всі чоловіки показали обличчя, — хмикаю. — Мабуть, четвертий загубився дорогою. А в тебе, як розумію, з Тимофієм не склалося? — цікавлюсь, гортаючи меню.