8. Віддай хоч одного

Обійнявши мальовничий букет волошок, неохоче направляюся до бізнес-центру “Перфетто”, на величезному екрані якого крутиться ролик, де подіумом проходять беземоційні моделі в кострубатих вбраннях. На роботу насправді хочу, люблю займатись своєю справою, відчуваю, що це моє, але думки про зустріч з медузою змушують не поспішати. І не дарма. Ця ефектна високоповажна панна сьогодні не в дусі, що стає зрозуміло, як тільки входжу в приміщення. Вона якраз рве намальовані Юлею ескізи з яскравими образами й несамовито пояснює, що все це давно вийшло з моди. 

Я підходжу до найближчого шматка паперу під ногами, на якому можна розгледіти спідницю плісе, дрібні паралельні складки якої виглядають рівненько, хоча помітно, що малюнок намальовано від руки. Тоді під поруч помічаю другу половину цього “пазлу”, де зображено кофтину з зигзагоподібним вирізом і настовбурченими плечими. І, приклавши шматочки, бачу повноцінний образ який навряд став би хітом, але виглядає досить непогано. Тоді переводжу погляд на Юлю й дарую свій співчутливий погляд, а вона у відповідь своїм просить “рятуй!”. 

Чесно кажучи, мені краще одразу піти працювати без звернень до директорки. Принаймні поки її запал не згасне. Але ж треба рятувати подружку, шкода її. 

– Добрий день, Музо Іллівно, – кажу, наче перед стратою, але перед цим залишаю квіти на столі, щоб не впадав в очі.

Медуза різко повертається до мене й мружить очі. 

– Аделіна! Повернулась нарешті. Працювати плануєш чи вдаватимеш хвору? З вигляду ти абсолютно здорова, тож це питання було риторичне. Виконаєш завдання Юлії, бо вона сьогодні на це не здатна, а тоді доручу тобі ще одне діло. Працюй! – директорка легким рухом руки здіймає своє коротке волосся ззаду й направляється до свого кабінету. І навіть у її ході при цьому читається стервозність.

Юля брикається у крісло й, зітхаючи, закидаю голову. Її хвилясте волосся розходиться по спинці.

– Дякую, Аделіно. 

– Що “дякую”? Своє роби сама. У мене взагалі-то горло болить і почуття не найкраще. 

Я дійсно починаю відчувати слабкість про яку поруч з Тимофієм забула. Мабуть, мій організм просто відмовляється сьогодні працювати.

– А я думала, ти на побаченні була? – погляд направляє на квіти.

Заперечно махаю головою.

– Побаченням цю зустріч не назвати. До речі, непогано малюєш, – вручаю їй клаптики паперу. 

– Мабуть, краще ніж справляюся у своїй професії. А я раніше художницею мріяла стати. Уявляєш? Можливо, перекваліфікуюся якось..? Але поки треба розібратися з насущними проблемами. То допоможеш?

Зітхаю без відповіді.

– А якщо за капучинкою збігаю? – з надією питає вона, знаючи яку слабкість виявляю до цього напою. – Ти ж бачиш, яка медуза сьогодні лиха. 

– Вона завжди така, Юлю.

Теж всідаюся на своє місце й вмикаю комп’ютер. Завдяки стікеру над екраном згадую, що ще маю недороблене вчорашнє завдання.

– Бо чоловіка їй треба! – голосно заявляє подруга. – Видно, що ця фурія давно недотр… неторкана ніким. Лиш ходить і метушню нескінченно наводить. Але ж де взяти смертника, який витримає її? 

Юля бадьоро підіймається й зав’язує волосся у хвіст.

– Сьогодні все навпіл робитимемо. Гаразд? Погоджуйся! – і варто мені ледь кивнути, як вона вдоволено хапає мене за плечі: – Не сумнівалась в тобі. Я за капучинкою!

– І за стаканом з водою для квітів! – кричу їй у спину.

А тоді стає тихо, хоча в приміщенні чимало інших колег. І у цю мить на слух вловлюю коротку вібрацію телефона. 

“У Рокфеллері?” – пише Орест. 

“Ні, хворію” – відповідаю.

І, на превелике розчарування, у відповідь приходить лише коротке повідомлення:

“Одужуй. Днями зателефоную”

Навіть не відповідаю на нього, хоча й хочеться написати “І все?”, але чому я маю витягувати цього “двієчника” за вуха? Викаблучуватись вміємо, а турбуватися – ні. Гаразд, друже. Цього разу своєму товаришу Тимофію ти програв. Навіть не знаю, що тепер тебе врятує.

***

Декілька днів доводиться лікувати своє горло, хоча й ходжу на роботу. Втім, завдяки тому, що одразу розпочала лікування, ускладнення не пішли. За це треба подякувати Тимофію, який, до речі, вже тричі за останні дні поцікавився телефоном, як почуваюся. А щодо Ореста, то він не спромігся й одного коротенького повідомлення написати. А від інших двох чоловіків взагалі ніяких знаків уваги не було. А, між іншим, я постійно гіпнозую букет троянд від Ельдара й ловлю себе на тому, що чекаю саме його дзвінка. Не розумію, куди він зник. Можливо, це така тактика? Якщо так – то вона провальна. А ще мені здається, що оце затишшя, яке наразі дарують мені чоловіки, – це затишшя перед бурею. Та що там? Перед ураганом, який збиватиме з ніг від натиску представників сильної статі.

Натягую темно-синю, майже чорну, асиметричну сукню з подовженими рукавами й фарбую вуста. Оскільки моє горло більше не турбує, сьогодні зустрічаюся з Нікою попліткувати в затишному ресторанчику “Сад Ротавіллі”. І коли приїжджаю до закладу на КІА Піканто, розумію, що запізнилась на декілька хвилин, тож доведеться поміж зеленими “лабіринтами”, якими обгороджені столи, довго шукати подругу. А на території закладу дійсно можна загубитися. 

Спускаюся сходами, вимощеними трав’янистим покриттям, і приємна жінка в жовтогарячій блузі цікавиться, чи заброньовано у мене столик, а зрештою, мені щастить дізнатися, де саме на мене чекає подруга. І вже за мить я наближаюся до столика, обгородженим живоплотом, де Ніка в світлій сукні потягує з соломинки кавовий напій з хмаркою вершків поверху. 

Всідаюся поруч і розслабляюся, відчуваючи себе в обіймах природи, яка вдало переплітається з архітектурними деталями. Подруга в цей час відривається від соломинки, залишаючи на ній слід від помади, й залишає ще один на моїй щоці. Доводиться протягнути пальцями по обличчі, аби позбавитись від бордової мітки.