7. Принц на електрокарі

Як тільки зранку встаю з ліжка, усе тіло прострілює слабкість. Сонна роблю запашне капучино, і, коли припадаю губами до теплої чашки, болісні відчуття прокочуються горлом із першим ковтком. Отже, не здалося. Дві величезні порції морозива, якими пригощав Орест, принесли свої плоди. Це називається — «дорвалася».

Підходжу до обрамленого темною рамою дзеркала, щоб оцінити свій вигляд загалом. І, на щастя, зовні хворобливість не простежується. А отже, на роботу піду. 

До речі, стан обличчя покращився, що неабияк тішить, але все одно продовжую лікування, щоб не залишалось і найменшого сліду від опіку. І якраз зараз, коли розмазую мазь із в’язкою консистенцією обличчям, телефон оживає. 

  Хто ж вирішив мене потішити своєю увагою? Аби тільки не так, як Орест морозивом!

Прочищаю горло, прокашлявшись, і приймаю виклик.

— Слухаю, — голос все одно звучить хрипко.

У цей час погляд притягує букет Ельдара біля вікна, і мені чомусь хочеться почути саме його голос. 

— Доброго ранку, Адель, — тягуче звучить баритон.

— Доброго…

— Ви не залишили номера, але мені вдалося його здобути. Звісно, не взнаєте мене, так?

— Тимофій? — наважують припустити вголос.

— Та-ак, — ледь чутно сміється він. — Приємно, що здогадалися. Отже, я запам’ятався. Шкода, що на святі наш танець перервали. Пізніше я вже не зміг вас знайти серед присутніх.

  На мить запановує мовчанка.       Але я змушую себе зібрати докупи, щоб випалити:

— Шкода лиш, що ви мене так легко відпустили!

— Не мав права змінювати сюжет «Попелюшки». Вона мала втекти — і це сталося. 

  А він — майстер слова! Дав можливість себе відчути улюбленою принцескою дитинства. І мені подобається, як стелить, хоча й не забуваю, які цілі переслідує цей казкар.

— Що було далі в тій казці? Хіба принц телефонував героїні? Здається, комусь варто перечитати книгу.

  Знову ледь вловлюю вухом, як він сміється. 

— Адель… Я хочу зустрітись, — цього разу каже прямо, хоча я сподівалася щонайменше на вірша.

— Я застудилась, Тиме. Якраз сьогодні погіршився стан здоров’я.

— Шкода. Тоді хоч завезу в лікарню.

  І тільки хочу відмовитись, як згадую, що планувала витиснути з цих лицемірів все, що лиш зможу.

Нехай везе, лікує… Я ж нічого не втрачаю!

Тож зрештою називаю свою адресу.

  А після розмови з Тимофієм приймаю душ і одягаю жовтий комбінезон, який більше нагадує зшиту футболку з кишенями на грудях та штани. І, коли берусь наносити макіяж, приходить повідомлення від Тима, що він вже вірно на мене чекає.

Угу, перемоги в парі він чекає!

У списку контактів знаходжу Медузу й неохоче телефоную їй, щоб попередити про запізнення через застуду, якої ще вчора не було, і пояснити, що хочу поїхати до лікаря. І хоч Іллівна в нас сувора, все-таки не монстр, тож, невдоволено фиркнувши мені декілька фраз про те, що мою роботу немає кому доручити, все ж погоджується, взявши обіцянку, що все надолужу. Дякую, що хоч не змусила на крові клястися!

  Ну все, третій гравцю, тепер я спускаюся. Але варто мені так подумати, як лунає дзвінок у двері. У мене від несподіванки руки втрачають силу й сумка скочується з плеча.

Звідки Тимофій знає ще й номер квартири? Певно, Ніці треба сказати «дякую»!

Зазираю у вічко. Ні, не Тимофій. Якийсь худорлявий парубок із маленьким ящичком, перемотаним синім скотчем.

— Доброго ранку. Аделіна Стоцька? — запитує.

— Доброго. Так… — вимовляю розгублено.

— Я — Антон із кур’єрського сервісу «Експресіум». Візьміть, будь ласка, вашу посилку.

— А від кого? — цікавлюсь, коли він вже відвертається, щоб піти.

  Але у відповідь парубок лише знизує плечима й бажає гарного дня. Отже, Тимофію доведеться ще трохи зачекати.

Заношу ящичок у кімнату й ножицями перерізаю скотч, добираючись всередину. Очікую побачити оригінальний подаруночок, але знаходжу тубу, як наче з кремом. На етикетці все розписано мовою, яку взагалі бачу вперше в житті, а коли відкручую кришечку й вдихаю в’язку масу — ледь не повертається вранішнє капучино. І варто мені запідозрити, хто міг прислати таке лайно, як телефонує Ніколас. 

— Заюсику, не дякуй, — вдоволено промовляє. — Знаю, що ти вже отримала мій презент. Нарешті зможеш підправити свій фейс.

— Дякую, Ніку. Що б я без тебе робила?

  Притискаю телефон до вуха й тісно закручую кришечку, після чого диво-крем летить у смітник. 

— А знала б, як важко він мені дістався! Довелося пообіцяти створити новий образ для однієї світської левиці, від якої смердить парфумами — фу-у! — як під хвостом віслюка. А ти ж знаєш, який я чутливий.

— Ніку, не варто було йти на такі жертви, — ледь стримую сміх.