6. Стрілець без призу

Понеділок – день важкий, особливо коли на нещасних п’ять хвилин запізнилася на роботу й тепер доводиться слухати довгу нотацію медузи Іллівни, яка чомусь вирішила, що може мене вичитувати, як школярку, хоча мені двадцять сім. Втім, її запал дуже швидко згасає, коли із захватом розповідаю про новий тренд, про який дізналася від Ніколаса, й пропоную аксесуари, якими можна доповнити модні образи. 

– Гаразд, це таки непогано… І це… – вона змахує пальцем по екрану телефона. – А це допрацюй, – суворо наказує, вдавивши гострим нігтем в екран мобільного. – завтра маємо одягнути моделей вишукано і зі смаком. Як завжди! – пояснює вона. – Придумай ще варіантів.

Директорка розпушує пальцями на потилиці свій платиновий блонд і, різко повернувшись до мене спиною, великими кроками рушає до столу моєї колеги Юлі. Подруга вже помічає, що на неї несеться смерч і так само бачить мою підняту руку зі стиснутим кулаком, що означає “кріпися, люба”.

А коли наближається час обіду, я закусую нігтик і заглядаю у вікно. Вдумливо роздумую над тим, чи не піти мені раптом у “Рокфеллер”, аби спровокувати зустріч з Орестом. Здається, він казав, що часто буває у тому закладі, а я вчора прийняла рішення не відхилятися від залицянь моїх лицемірних кавалерів. Та й не хочеться втрачати можливість обідах з чужої кишені, бо все ніяк на автівку не назбираю. От хоче хлопчик гратися – нехай платить! А тоді від такої думки мимовільно кривлюсь, бо стає гидко самій від себе. Моя совість останнім часом здає позиції, а більше немає кому зупинити моїх чортиків. 

Як тільки виходжу з будівлі, помічаю неподалік Ореста, який спілкується телефоном, стоячи спиною, і тримає квіти в руках. Знову троянди – фе! – не люблю їх. Підходжу ближче, стискаю ручку сумки попереду обома руками, і як тільки Орест закінчує розмову, повертається й натрапляє на мене. 

– Адо… Я чекав на тебе, – зізнається і дарує квіти. – Хотів запропонувати разом пообідати, а твого номера не знав.

– Що ж, не відмовлюсь, – одразу ж погоджуюсь й подумки в салоні вже обираю автівку, а ще думаю над тим, скільки це обідів треба провести з Орестом, щоб нарешті накопичити потрібну суму. 

– Дуже добре, бо я вже замовив обід. Ти приємно здивуєшся тому, наскільки смачнющі круасани в “Рокфеллері”. Не солодкі! – акцентує підняттям ідеальних брів. 

Він таки впевнений, що минулого разу я пішла, не сказавши ні слова, бо він надокучливо пропонував солодке. А насправді тому, що він настирливо пропонував себе як кавалера, а я вже знала, яке нутро ховається за гарненькою обгорткою.

Цього разу Орест проводить у приміщення закладу й пояснює офіціантці, що вже телефонував щодо замовлення. І поки чекаємо замовлення, намагається робити все, аби наша зустріч була ідеальною. Так і хочеться сплюндрувати її. 

Коли нам приносять широкі тарілки з пишними круасанами, таки знаходжу привід трохи спантеличити брехливого залицяльника. Перед ним розкриваю виделкою круасан і поміж шматочками шинки дістаю виделкою кільце помідори. Наколюю й з трагічним виглядом підношу до обличчя.

– У мене алергія на томати, – повідомляю, хоча й в моїх словах немає правди.

І ось, той, хто до цієї миті так гарно стелив, тепер замовкає й помітно ковтає слину. 

– Мені шкода, Адо. Я не знав… – щось там буркотить під носа.

У цей час повільно відсуваю тарілку так, що вона скрипить об стіл. Цей звук змушує Ореста ще більше напружитись, тож не зупиняюся, поки не посуд не опиняється біля самісінького краю. А тоді змахую рукою:

– Дрібниці. Я собі щось інше замовлю.

Підіймаю руку й клацаю пальцями, щоб покликати офіціанта, якому одразу ж замовляю пасту з морепродуктами. А сама ледь не плачу, дивлячись на свій круасан, який щедро политий пахучим соусом. Тепер навіть не зрозуміло, хто більше постраждав від мого вибрику. Ще й Орест з насолодою їсть свій обід, поки я вмиваюся слиною. Ну що за манери?!

– До речі, – каже він, коли закінчує з обідом, а мені якраз тільки приносять пасту, – ти обіцяла мені прогулянку. 

– Справді? – ледь пригадую.

– Так. І, до речі, цього разу твоя подруга нам не завадить. Може піти з нами, бо мої друзі теж будуть присутніми. Гратимемо в гольф. 

– А що за друзі? – кліпаю очима з допитливим виразом на обличчі й милою усмішкою. 

– Вони не місцеві. Приїхали у відрядження на декілька днів, а ми раніше працювали разом, – пояснює, від чого моя зацікавленість згасає.

Уявляю Ореста, який переді мною махатиме своєю ключкою й показуватиме який він красень. От якби його загнити в якісь обставини, в яких цей павич не зможе розпустити свого хвоста…

– А знаєш, де я вже сто років не була? – запитую.

Орест мружить очі й уважно вслухається в мої слова. 

– У луна-парку, – кажу, а тоді сміюся вголос. – Тепер ти вважатимеш, що я дивна, але… дуже хочу саме туди. 

Мій кавалер задумується, не відводячи від мене очі. Мабуть, сподівається, що скажу, начебто це був такий жарт. 

– Що ж, – підіймає руки, долонями до мене, – покатаємося на шалених гірках. З такою леді хоч на край світу. От тільки сьогодні, мабуть, після роботи трохи доведеться затриматися. Ти, Адо, залиши свій номер, а я зателефоную, коли знайдеться час. 

– З нетерпінням чекатиму.

Пишу цифри на червоній серветці закладу, а тоді підіймаюся й удаю, що шукаю гаманець.

– Ні-ні, ти що?! – передбачливо зупиняє мою руку Орест. – Я пригощаю.

– Справді? Дуже приємно. Шкода, що так вийшло з круасаном, – нагадую про незручну ситуацію. – Наступного разу виправишся, так? 

Орест стискає вуста. Розуміє, що нахабнію, але стримано це ігнорує. 

– Авжеж, – люб’язно видає. – Чекай дзвінка, Адо.

Я виходжу із закладу й сміюся. Моя совість так і не прокинулась. Навіть складається враження, що вона розважається разом зі мною, смакуючи попкорном в перших рядах. От негідниця – цікаво їй, мабуть, спостерігати за подібним дійством. Хоче дізнатися до чого такі “зустрічі” зрештою призведуть. І я хочу.