6. Стрілець без призу

Понеділок — день важкий, особливо, якщо на нещасних п’ять хвилин запізнилася на роботу й тепер доводиться слухати довгу нотацію Медузи Іллівни, яка чомусь вирішила, що може мене, двадцятисемирічну жінку, виховувати, як школярку. Втім, її запал швидко згасає, коли із захватом розповідаю про новий тренд, про який дізналася від Ніколаса, і розповідаю про своє бачення щодо аксесуарів, якими можна доповнити модні образи.

  — Гаразд, це таки непогано… І це… — вона змахує пальцем по екрану телефона, перегортуючи. — А це допрацюй, — суворо наказує, натиснувши гострим нігтем в екран мобільного, — завтра маємо одягнути моделей вишукано й зі смаком. Як завжди! — пояснює вона. — Придумай ще варіанти.

  Директорка розпушує пальцями на потилиці свою зачіску, фарбовану в платиновий блонд і, різко повернувшись до мене спиною, великими кроками рушає до столу моєї колеги Юлі. Подруга вже помічає, що на неї суне смерч, і так само бачить мою підняту руку зі стиснутим кулаком, що означає «кріпися, люба». А я тепер зосереджуюсь на своїй роботі.

  Коли наближається час обіду, закусую нігтик і визираю у вікно. Роздумую над тим, чи йти в «Рокфеллер», аби спровокувати нову зустріч з Орестом. Здається, він казав, що часто буває в тому закладі, а я вчора прийняла рішення не відхилятися від залицянь моїх лицемірних кавалерів і здобути із ситуації хоч якусь користь. От і пообідаю із чужої кишені. Можливо, хоч тепер собі на автівку назбираю.

А що? Хочуть хлопчики гратися — нехай платять! Від цієї думки морщу носа, бо стає гидко від себе. Совість останнім часом здає позиції, а більше немає кому зупинити моїх чортиків.

Як тільки виходжу з будівлі, на диво, помічаю неподалік Ореста, який спілкується телефоном, стоячи до мене спиною. У руках тримає троянди.

Чому всі купують саме ті квіти, які не люблю?

Підходжу ближче, пальцями двох рук стискаю ручку сумки, яку тримаю попереду себе. А як тільки Орест закінчує розмову й різко повертається до входу «Перфетто», натрапляє на мене, як було при знайомстві.

  — Адо… Я чекав на тебе, — зізнається й дарує квіти. — Хотів запропонувати разом пообідати, а твого номера не знав.

  — Що ж, не відмовлюсь, — одразу ж погоджуюсь, а подумки вже обираю в салоні автівку, а ще міркую над тим, скільки обідів треба терпіти компанію Ореста, щоб накопичити потрібну суму.

  — Чудово, бо я вже замовив обід. Ти приємно здивуєшся тому, наскільки смачні круасани в «Рокфеллері». Не солодкі! — акцентує ідеальними бровами.

  Отже, цей чоловік таки впевнений, що минулого разу я пішла, не сказавши ні слова, бо він надокучливо пропонував солодке. Нехай…

  Цього разу Орест проводить у приміщення закладу й повідомляє офіціантку, що вже телефонував щодо замовлення. А поки його чекаємо, намагається робити все, аби наша зустріч була ідеальною. Сидить рівненько, розпиляючи свій шарм, робить компліменти, жартує. Так і хочеться сплюндрувати цю зустріч.

  І коли нам приносять широкі тарілки з пишними круасанами, таки знаходжу привід спантеличити лукавого залицяльника. Перед ним розкриваю виделкою круасан і поміж шматочками шинки дістаю кільце помідори. Наколюю і з трагічним виглядом підношу до обличчя.

  — У мене алергія на томати, — повідомляю, хоча й у моїх словах немає правди.

  І ось, той, хто до цієї миті так гарно стелив, тепер замовкає і ковтає слину.

  — Мені шкода, Адо. Я не знав… — буркотить під носа.

  У цей час повільно відсуваю тарілку із скрипінням, яке утворюється від тертя посуду об стіл. І цей звук змушує Ореста ще більше напружитись, тож не зупиняюся, поки тарілка не опиняється біля самісінького краю.

А тоді змахую рукою.

  — Дрібниці. Я собі щось інше замовлю.

  Підіймаю руку й клацаю пальцями, щоб покликати офіціанта, якому одразу ж замовляю пасту з морепродуктами. А сама ледь не плачу, дивлячись на свій круасан, який щедро политий пахучим соусом. Тепер навіть не зрозуміло, хто більше постраждав від мого вибрику. Ще й Орест із насолодою їсть свій обід, поки я вмиваюся слиною.

Ну що за манери?!

  — До речі, — каже він, коли ковтає останній шматочок, а мені якраз тільки-но приносять пасту, — ти обіцяла мені прогулянку.

  — Справді? — намагаюсь пригадати.

  — Так. І, до речі, цього разу твоя подруга нам точно не завадить. Може піти з нами, бо мої друзі теж будуть присутні. Гратимемо в гольф.

  — А що за друзі? — кліпаю очима з допитливим виразом на обличчі й милою усмішкою.

  — Вони не місцеві. Приїхали у відрядження на декілька днів, а ми раніше працювали разом, — пояснює, від чого моя зацікавленість згасає.

  Уявляю Ореста, який переді мною махатиме своєю ключкою і показуватиме, який він красень. Краще цього павича загнати в обставини, в яких не зможе розпустити хвоста…

  — А знаєш, де я вже сто років не була? — запитую, на що Орест мружить очі й уважно вслухається в мої слова. — У луна-парку, — видаю на диво навіть собі, а тоді сміюся вголос. — Тепер ти вважатимеш, що я дивна, але… дійсно хочу саме туди.

  Мій кавалер завмирає, задумується. Мабуть, сподівається, що скажу, начебто це був жарт.