4. Грішний романтик

Наступного ранку ще в ліжку ловлю себе на тому, що хвилююся. Сьогодні маю зустрітися з Ельдаром. Тим самий недоколишнім, що розбив серце на дрібні друзки й через якого пережила затяжну апатію від розпачу. Ніка не знає, в якому стані я була, тому й охоче вмовляла погодитись на зустріч. Але я вже шкодую, що піддалася, бо те, як щемливо на душі, говорить лиш про те, що всередині досі болить. Залишається лише сподіватися, що Ельдар не нагадуватиме про минуле. І для цього найкраще — це не залишатися наодинці із цим покидьком, що ще й мав нахабство з друзями укласти на мене парі.

  За звичкою гучно вмикаю рок-оперу, від якої аж душа розривається. Обожнюю почуватись частиною музичної композиції і в думках поринати в омріяні сюжети, яким не судилося реалізуватись. Втім, оскільки в мої думки постійно напрошується персонаж із минулого — так, той самий! — доводиться вимкнути музику, на щастя сусідів, і снідати млинцями з лососем у цілковитій тиші.

  До вечора не знаходжу собі місця від передчуття майбутньої зустрічі з Ельдаром. Сходила в аптеку, щоб придбати мазь, яку вчора назначив дерматолог, оновила манікюр, педикюр, перебрала гардероб і переглянула ток-шоу про неймовірне перевтілення людей після пластики, роздумуючи над тим, як їм вдається з легкістю приймати рішення змінити риси обличчя. Я от вже цілу вічність не можу наважитись перефарбувати своє волосся й підстригти під каре, щоб нарешті зняти набридлу перуку. Зрештою, так і ходжу із синьою мітлою на голові, у якій неймовірно спекотно. І увесь цей час, хай як себе не відволікаю на будь-що, все одно мимовільно візуалізую майбутню зустріч із чоловіком, якого тепер ненавиджу й з яким сьогодні зустрічі не уникнути.

Коли приходить час наносити макіяж, а я обожнюю гратися з відтінками, на це планую витратити щонайменше пів години, мій телефон оживає.

Невже телефонує Ельдар? Ще рано!

Виявляється, це Ніколас.

  — За-ай, як ти? Підправила обпечений передок? — своїм тягучим голосом питає мій наставник.

  — Передок? — мої брови підстрибують від цього невдалого формулювання. — Ніку, ти так щойно назвав моє обличчя?

  — Адусю, не будь занудою. Я, між іншим, хвилююся за тебе.

  — Довелось до лікаря йти, але сьогодні вже краще. Ввечері доведеться знову себе штукатурити. На вечірку йду.

  — Без мене?

  — З колишнім.

  — У тебе є колишні?! — викрикує Ніколас, з яким зазвичай не обговорюю настільки особисті теми.

  — Це довга історія. Мені треба збиратися, Ніку.

  — О’кей. Тоді відтягнися за нас обох. А я тобі, до речі, щойно скинув нові образи, які сьогодні з’явились на головному подіумі столиці моди — Лаф’єри. Даю свій зуб із діамантом, що завтра так одягатимуться всі фешн-діви Розвальду. Зауваж!

  — Дякую. Ти — найкращий.

— Угу, як завжди, між іншим, — із зухвальством підкреслює він. — Колишній тобі про тренди не розповів би. Загалом, напишеш, як тобі образи.

Одразу зазираю в повідомлення й закочую очі.

Відколи стало модно комбінувати фіолетовий і жовтий? Довбаний недоф’южн!

Надсилаю у відповідь смайлик, якого нудить, і знову берусь за макіяж. А як тільки одягаю сукню зі шкіряними вставками й розпиляю на шию парфуми «Лямуро», на мобільний приходить повідомлення від Ельдара — запитує адресу. А о вісімнадцятій ще одним повідомленням він просить, щоб спускалась до під’їзду. Цей чоловік завжди був пунктуальним.

Нервово видихаю й обіцяю собі залишатись неприступною і поводитись дещо зухвало, адже на інше він не заслуговує. Натягую перуку — це останній штрих і, виструнчившись, спускаюся до поганця, якому неабияк кортить помститися за наш нещасливий фінал. І це бажання з кожним кроком назустріч Ельдару набирає все більшу силу.

  Натхненно виходжу з під’їзду, стискаючи клатч у руках. Теплий весняний вітерець тріпотить воланами на вкорочених рукавах сукні. Помахом руки ефектно поправляю волосся. А тоді з гордовитим поглядом шукаю автівку, яка могла б належати Ельдару.

  — Перепрошую, пані. Ви — Аделіна? — шляхетно запитує водій таксі, що припарковане неподалік.

  Насуплюю брови.

  — Так…

  Він демонстративно показує на своє жовте авто з тріснутим склом на одному вікні.

  — Карету подано!

  Всередині наче щось обривається.

Що за колісниця для вбогих? Ельдар обіцяв заїхати за мною, а зрештою викликав таксі? І ще досі думає, що має шанси виграти парі?! Та я наперекір йому підіграю Оресту!

  Люта, як дияволиця, сідаю в автівку й на емоціях гепаю дверцятами.

  — Па-а-ані… — таксист осудливо хитає головою.

  — Даруйте. Випадково, — відмахуюсь. — А той, хто вас викликав, нічого на словах не передав?

  Чоловік з округлим обличчям натягує усмішку.

  — Лише просив за вашою подругою заїхати.

  А я вже й зовсім забула, що у нас «побачення» втрьох. Чомусь не зідзвонилася з Нікою і, чесно кажучи, якщо раніше думала, що уникатиму Ельдара, тепер жадаю насолоджуватись тим, як він намагатиметься мене спокусити. Ніка буде зайвою.