3. Небажаний дзвінок

Після насиченого робочого дня й ситуацією з Орестом хочу якнайшвидше потрапити додому. Прощаюся з колегами, обіймаю флегматичну Юлю — білявку з хвилястим волоссям, з якою іноді дозволяю собі пліткувати. І тільки роблю крок до виходу, як мені телефонує Ніка.

  — Ти вже вільна? — питає вона.

  — Так, але стомлена. На роботі аврал, ще й той із четвірки знервував.

  — А я тебе збадьорю, не хвилюйся, — запевняє вона, тараторячи. — Хочу заїхати в «Променад» (найбільший торговельний центр Розвальду), щоб оновити гардероб. Допоможеш із цим?

  — Не сьогодні. Пробач.

  — Але я вже біля твоєї автівки! — несподівано видає Ніка, а отже, мені все одно не вдалось би уникнути зустрічі.

  А як тільки виходжу з головних дверей циліндричної будівлі, ще й помічаю на сходах Ореста, який, безсумнівно, чекає на мене. А тоді неподалік виринає постать Ніки, яка вирішила піти мені назустріч.

  — Адо… — мій нечестивий залицяльник наближається, змушуючи зупинитись і перевести на нього погляд. — Ти досить несподівано пішла під час обіду. Невже через те, що наполягав обрати десерт?

  — Ні, — сухо відповідаю. — Люблю, знаєш, зникати отак безслідно, по-англійськи...

  Тепер, звісно, розмовляю з ним іншим тоном. Без всіляких милих усмішок і грайливих поглядів.

  — Все ж, мабуть, я чимось образив тебе.

  — Знову запросиш на каву?

  — Без десерту. Обіцяю, — він демонструє долоні. — Або можемо прогулятися.

  — Обов’язково, — киваю в ту саму мить, коли Ніка у відвертій білій сукні натхненно наближається. — Але якось іншим разом. У мене вже запланована зустріч із подругою. До речі, познайомся. Це Вероніка.

  Ніка, яка випромінює жіночність і намагається причарувати цього чоловіка поглядом, підносить ручку, аби Орест її поцілував. Але він лиш тисне її у відповідь.

  — Дуже приємно познайомитись із подругою Ади, — промовляє ввічливо, але нотки байдужості йому приховати не вдається.

  А оскільки він не представився, це доводиться зробити мені.

  — Ніко, а це мій новий знайомий Орест. Уявляєш, ми — випадково! — познайомились вранці.

  — Справді? — вона непогано відіграє здивованість: виструнчується таким чином, щоб груди подалися вперед, і демонстративно накриває долонею між грудьми, привертаючи до них увагу.

  Ситуація, яка склалася, виглядає досить комічно, але ніхто з ролі не виходить. Зібралися професіонали. І лише я себе почуваю не у своїй тарілці.

  — Що ж, шкода, що ви вже йдете… — підсумовує Орест, а тоді зосереджує на мені погляд. — Але я сподіваюся, що ми, Адо, ще побачимося.

  — Немає сумніву, Оресте, — приречено киваю, опустивши очі.

  Ніку не влаштовує швидке прощання, тому вона одразу встрягає, звернувшись до свого нового знайомого:

  — А-а… до речі, ти, Оресте, можеш нас провести до «Променаду».

  Але він заперечно хитає головою.

  — Ні, не заважатиму своєю присутністю, — прикладає пальці до скроні й віддає честь, двома кроками задкуючи, а тоді й назовсім нас залишає.

— Ех, красунчик, але такий дерев’яний, — дає йому оцінку Ніка. — Але нічого, я впораюся. Ще б одна зустріч…

— Прапор тобі в руки, Ніко. А поки поїхали в «Променад», поки я згодна. Мені потрібен новий тональний засіб, щоб з його допомогою ховати обпечене від маски обличчя.

— Ти що, експериментувала? До речі, біля «Променада» є кабінет дерматолога, — вказівним пальцем тицяє на мене, примруживши очі. — Можливо, він ще працює.

— Доречно. Тоді варто поквапитись.

Пришвидшую крок в бік своєї КІА Піканто, а як тільки виїжджаємо з парковки, Ніка підфарбовує вуста й при цьому зауважує:

— Не завадило б ще сукні придбати. Ми ж на вечірку з твоїм колишнім підемо. Пам’ятаєш про це?

У пам’яті одразу повстає Ельдар — високий брюнет із тигровими очима, і водночас із тим згадується, як він зі мною вчинив. Від цього серцебиття мимовільно пришвидшується й просинається давно вколисана образа.

— Немає бажання з ним бачитись, — чесно зізнаюся.

— Ой, Аделіно, знайдеш собі когось іншого на тій вечірці. Тобі двадцять сім. Ще трохи — і старість. Хочеш вмерти в обіймах кота?

— А хіба це настільки жахливо?

— Твоє діло. А я собі когось знайду, головне — не заважай, — просить подруга, коли вже гальмую біля величезного торговельного центру, який освітлюють рожевими вертикальними смугами прожектори. — Ходімо за сукнями!

І тепер розумію, що мене врятує лише те, що Ельдар не зателефонує. Але варто мені після косметичної процедури й виснажливого шопінгу повернутись в затишну квартиру й скинути набридливу перуку, розпустивши хвилясте волосся, як на телефоні висвічується незнайомий номер.

Відчуваю, що це ВІН. І хоч вважаю, що прийняти виклик геть не розумно, а все ж…

— Слухаю…