3. Небажаний дзвінок

Після насиченого робочого дня хочу якнайшвидше потрапити додому. А якщо розібратися, то робота тут ні до чого. Найбільше мене вразило знайомство з Орестом, який спланував наше зіткнення і вже по обіді змусив себе почуватися трофеєм. Почуваюся принизливо і вже сотню разів пошкодувала, що всього лише втекла, не сказавши жодного слова. З іншого боку – що б йому сказала? Чим я можу доказати, що знаю про парі? Орест би дивився на мене, немов на дурепу, варто б було мені хоч в чомусь його звинуватити. 

Не встигаю вийти з бізнес-центру, як мені телефонує Ніка. 

– Ти вже вільна? – питає вона.

– Вільна, але стомлена. На роботі аврал, ще й той з четвірки знервував.

– А я тебе збадьорю, не хвилюйся, – запевняє вона, тараторячи. – Хочу заскочити в “Променад” (найбільший торговельний центр Розвальду), щоб дещо придбати. 

– Я на шопінг не налаштована, Ніко. Тільки не сьогодні, – засмучую подругу, а тоді згадую, що теж дещо планувала придбати. – Хоча… Ти де зараз? 

– Майже біля твоєї автівки, – несподівано видає Ніка, а отже, мені все одно не вдалось би уникнути зустрічі.

Беру сумку у руки й направляюся до виходу, ввічливо побажавши медузі Іллівні гарного вечора і помахавши рукою колегам, яких ніколи не вважала друзями. У нас кожна сама за себе. Ми хоч і працюємо в одній організацію і маємо спільну ціль, але конкуренція відчувається безперестанку. Лише з флегматичною Юлею – білявкою з хвилястим волоссям, можу трохи попліткувати. Вона до медузи влаштовувалась одночасно зі мною – от і почали разом вглядатися у специфіку роботи. 

Як тільки виходжу з головних дверей циліндричної будівлі, помічаю на сходах Ореста. Це змушує одразу ж зупинитись і завагатись, чи йти далі. Він, без сумніву, чекає на мене. І тепер помічає мене на вході, тому різко звернути теж не варіант. Плюс неподалік ще й помічаю Ніку, яка вирішила піти мені на зустріч. Розумію, що якщо відішлю поганця просто зараз, подруга мені весь вечір жертиме мізки, а день і без того був нелегким.

– Адо… – мій нечестивий залицяльник наближається, змушуючи зупинитись і перевести на нього погляд. Я вже налаштована слухати маячню, адже правду він навряд чи розповість. – Ти досить несподівано пішла з обіду. Невже через те, що примушував обрати десерт?

– Ні, – сухо відповідаю. – Люблю, знаєш, зникати отак безслідно, по-англійськи. От тільки бачу у мене це не дуже й то вдало вийшло, якщо ми знову зустрілися.

Тепер, звісно, я розмовляю з ним іншим тоном. Без всіляких милих усмішок  і грайливих поглядів.

– Все ж, мабуть, я чимось образив тебе. 

– Знову запросиш на каву? 

– Без десерту. Обіцяю, – він демонструє долоні. – Або можемо прогулятися. 

– Обов’язково! – змахую головою в ту мить, коли Ніка у відвертій білій сукні вже натхненно наближається. – Але якось іншим разом. У мене вже запланована зустріч з подругою. До речі, познайомся. Це Вероніка.

Ніка, яка випромінює жіночність і намагається причарувати його поглядом, підносить ручку, аби Орест її поцілував. Але він лиш тисне її у відповідь, не проявивши джентльменський жест.

– Дуже приємно познайомитись з подругою Аделіни, – каже він зовсім інакшим голосом, аніж спілкується зі мною. Довбаний лицемір!

Оскільки він так і не представився, ця роль припадає на мене.

– Ніко, а це мій новий знайомий Орест. Уявляєш, ми – випадково! – познайомились вранці?

– Справді? – вона непогано відіграє здивованість: виструнчується так, щоб груди подалися трохи вперед і демонстративно прикладає долоні до грудей, очі в цей час розширює.

Ситуація, яка склалася, виглядає досить комічно, але ніхто з ролі не виходить. Зібралися професіонали. І лише я себе почуваю не у своїй тарілці. 

– Що ж, дуже шкода, що ви вже тікаєте… – підсумовує Орест, а тоді сконцентровує на мені погляд: – Адо, думаю, ми ще побачимося. 

– Немає сумніву, Оресте, – приречено киваю головою, опустивши очі.

Ніку не влаштовує швидке прощання, тому вона одразу встрягає, звернувшись до свого нового знайомого:

– А-а… ти, Оресте, можеш нас провести до “Променаду”.

Але він заперечно хитає головою й пояснює:

– Не стану вам заважати, але ще побачимося. Хотів лише пересвідчитись, що Ада ні на що не ображається. Тепер можу спокійно їхати додому. Був радий зустрічі, дівчатка.

Еге ж… Не ображаюся я. Знав би він, як звірію.

Тим часом Орест прикладає пальці до скроні й віддає честь, двома кроками задкуючи, а тоді й назовсім нас залишає.

– Красунчик, але такий дерев’яний, – Ніка одразу ж дає оцінку бізнесмену. – Але нічого, я впораюся. 

– Прапор тобі в руки, Ніко. А поки поїхали в “Променад”, поки я ще не передумала. 

Великими кроками прямую до автівки, що Ніка мене ледь наздоганяє.

– Ти не сказала, що маєш придбати, – нагадує вона. 

– Тональний засіб. Поглянь, що з обличчям, – на мить зупиняюся.

– Що з ним? – не розуміє подруга. 

Їй не вдається розгледіти мій вигляд через те, що вже смеркається, тож доводиться пояснити, продовжуючи крокувати:

– Схоже обличчя маскою спалила.

– Та ти що? До речі, біля “Променада” є кабінет дерматолога, – вказівним пальцем тицяє на мене, примруживши очі. – Можливо, він ще працює.

– Дуже доречно. Поїхали якнайшвидше. 

Ще більше пришвидшую крок в бік своєї КІА Піканто, а як тільки виїжджаємо з парковки, Ніка підфарбовує вуста і при цьому зауважує:

– Не завадило б ще сукні придбати. Ми ж на вечірку з твоїм колишнім йдемо. Пам’ятаєш?

В пам’яті одразу повстає Ельдар – високий брюнет з тигровими очима, і водночас з тим згадується, як він зі мною вчинив. Від цього моє серцебиття мимовільно пришвидшується. Навіть згадувати про цього чоловіка нестерпно.

– Немає бажання з ним бачитись, – чесно зізнаюся. 

– Ой, Аделіно, знайдеш собі когось іншого на тій вечірці. Ти, як завжди, думаєш лише про себе. Так заміж взагалі ніколи не вийдеш. А тобі, між іншим, вже двадцять сім!