2. Продумана випадковість

На годиннику восьма. Роблю останній ковток гарячого капучино, підіймаюся з дивана й підходжу до дзеркала, роздивляючись свою маску з вим’я слимаків. Насправді й гадки не маю з чого вона, мені її Ніколас дав і обіцяв, що після неї вже ніколи не постарішаю. І хоч мені лише двадцять сім, чомусь його реклама дивного смердючого засобу мене спокусила. От тільки останніх декілька хвилин від неї  нестерпно пече обличчя.  

Що ж, подивимося що з цього вийде. Йду у ванну кімнату й підіймаю руки, хапаючи біля лоба за край маски. Рукава шовкового малинового халатика одразу спадають майже до плечей. Обережненько відтягую край маски, повністю знімаючи її з обличчя, а тоді, як сказав мій найкращий друг і наставник, змиваю слиз. 

Обличчя червоне, немов на мене дмухнув дракон. До того ж тепер пече ще більше. Від цього стогну в себе, скривившись, але враз розрівнюю обличчя, оскільки так пече ще більше. Люто кидаюся в кімнату й буквально вириваю телефон з зарядного, набираючи Ніколаса. 

– Привіт, моя солодка вишенько. Як настрій? – чую жвавий голос у слухавці. 

– У когось прекрасний настрій, а хтось зараз виє від туги, бо обпік обличчя маскою, яку ти порадив. І як мені зараз на роботу йти?!

– Та ти що?! – театрально вигукує Ніколас. – Господи, а скільки ти її тримала? А?

Зітхаю. Ледь стримуюсь, аби не виляти у слухавку свою лють і не зіпсувати стосунки з суперстилістом. 

– Пів години.

– Скільки?! Цукерочка моя, я казав п’ять хвилин. Ну-у… Нічого страшного. Замаж тональником. Хочеш я запишу тебе до дерматолога, косметолога? А? – своїм солодко-тягучим голосом пропонує Ніколас. 

– Ні-і-і! О Боже, краще пізніше тобі передзвоню. Мені вже час йти. 

Кидаю слухавку, аби не сказати нічого зайвого. І тепер доводиться замастити спалену пику, стискаючи зуби й картаючи себе за те, що слухаю отакі безглузді поради від Ніколаса. Ну не могла ж я переплутати час? Він казав на пів години! Врешті, я вже обіцяла собі не слухати його в будь-яких інших сферах, окрім професійної, особливо після того, як він нагодував мене сиром з личинок мух. По-перше, я не знала, що у тому сирі взагалі є личинки, а по друге, що вони виявились ще й живими. Зрештою, досі нудить, як згадаю. 

Пошпаклювавши в три шари обличчя,  начіпляю золоті прикраси з чорним камінням, одягаю перуку і свій темний діловий костюм під корсет, з якого випирають груди, аби люди сьогодні туди краще дивились, аніж вище, і лише після цього наважуюсь вийти з дому. 

  Моя орендована КІА Піканто синього кольору чекає біля дому, на стоянці. Кидаю свою сумочку поруч на сидіння й без пригод добираюся до місця призначення – парковки бізнес-центра “Перфетто”, де працюю на імідж-агентство “Акцент”. Тепер залишилось придбати у звичному місці нове капучино і добратись до робочого місця. І як тільки гарячий стаканчик, звивисті літери на якому утворюють моє ім’я, опиняється в руках, вішаю сумку на згин іншої руки і квапливо прямую до чорної глянсевої будівлі циліндричної форми, яка являє собою зміщені об’ємні кола, що нависають один на іншому. Помічаю, що на одному з кіл з’явився світлодіодний екран, якого не було раніше і так задивляюся, що натрапляю на когось. Зіткнувшись, сумка й напівпорожній стаканчик падають на асфальт. Це змушує одразу нахилитися за ними, і те ж саме робить той айсберг, через який мій крейсер ледь не пішов на дно. Я беру сумочку, чоловіка руках – стаканчик, а тоді я нарешті наважуюсь підійняти очі.

Переді мною гідний з вигляду чоловік у світло-сірому костюмі. Його волосся акуратно зачесане на один бік, підборіддя подовжене з ледь помітною ямочкою, очі сині, як море. На такий рідкісний колір неможливо не звернути увагу. 

– Перепрошую. Моя провина, – лунає впевнений баритон. 

Згадавши у якому стані моє обличчя, ніяковію і від цього трохи обертаю голову вбік.

– Нічого. 

Як виявилося, з бокової кишеньки сумки випала ручка. І тепер цей чоловік шляхетно підносить її мені.

– Загубили.

– Дякую.

Тоді ми одночасно переводимо погляд на мій порожній стаканчик, де вже не залишилося ні краплі капучино.

– А його вже, мабуть, немає сенсу повертати. Давайте, я придбаю іншу каву? – пропонує незнайомець.

– Ні, не варто. Нічого страшного, я сама винувата, що задивилася. 

Чоловік читає напис на стакані, який так і тримає в руках:

– Ада, значить? А я – Орест. І я таки настирливо пропоную вам каву, навіть якщо не зараз. Ви працюєте десь поруч? – оглядається.

– Так, у цьому бізнес-центрі, – киваю до чудернацької будівлі погляд, після чого ми з ним одночасно підіймаємося. 

Вже й навіть забуваю про своє понівечене маскою обличчя. Тим паче тональний засіб все ж непогано приховав ранішню невдачу.

– А я теж недалеко працюю – в сусідньому бізнес-центрі, – він показує через дорогу. – Можемо зустрітися під час обіду або після роботи. 

Затамовую подих і трохи гублюсь. Давненько вже не ходила на побачення, тому від пропозиції стає немов лоскітно на душі, а отак знайомитись на вулиці взагалі ще не доводилось. І схоже, що цього красунчика зовсім не бентежить моя перука. Можливо, Ніколас мав рацію, і вона виділяє мене. Варто задуматись. Втім, мені з нею комфортно. Себе ж я не бачу, а в дзеркало рідко дивлюсь. 

– Що ж, у мене обід о чотирнадцятій, – бадьоро киваю головою. 

– І у мене, – лагідно усміхається Орест. – Чекатиму вас при вході “Перфетто”. На “ти” можна? 

Я киваю, теж усміхнувшись у відповідь, а тоді згадую, що поспішаю.

– Тоді до зустрічі, Оресте. 

– Побачимося, Адо.

І з усмішкою на обличчі прямую до роботи в той час, коли він ще стежить за мною поглядом. Тепер мій настрій помітно злетів і я вже неймовірно чекаю нашої з ним наступної зустрічі. 

***

Як же довго тягнеться час на роботі, коли сидиш в очікуванні зустрічі з симпатичним молодим чоловіком. Ну як молодим? Йому близько тридцяти, а це, на мій погляд, ідеальний вік для стосунків. Що як та зустріч, зранку, була доленосна?