2. Продумана випадковість

На годиннику восьма. Роблю останній ковток гарячого капучино й підходжу до дзеркала, роздивляючись свою маску з вим’я слимаків. Насправді й гадки не маю, із чого вона. Мені її Ніколас подарував. Пообіцяв, що після неї ніколи не постарію. І хоч мені лише двадцять сім, чомусь реклама дивного смердючого засобу мене спокусила. От тільки останніх декілька хвилин від нього нестерпно пече обличчя.

  Що ж, подивимося, що із цього вийде. Йду у ванну кімнату, хапаюсь нігтями за край маски — і рукава шовкового малинового халатика одразу спадають майже до плечей. Обережненько відтягую край маски, повністю стягуючи її, а тоді, як радив мій найкращий друг і наставник, змиваю слиз після неї.

  Обличчя червоне, немов на мене дмухнув дракон. До того ж тепер пече ще нестерпніше. Від цього стогну у стражданнях і кидаюся в кімнату, де буквально вириваю телефон із зарядного, щоб набрати Ніколаса.

  — Вітаю, моя солодка вишенько. Як настрій? — чую жвавий голос у слухавці.

  — Вгадай, хто виє від туги, бо обпік обличчя маскою, яку ти порадив!

  — Та ти що?! — театрально вигукує Ніколас. — Господи, а скільки ти її тримала? А-а?

  Зітхаю. Ледь стримуюсь, аби не вилити в слухавку всю лють, адже не хочу зіпсувати стосунки із суперстилістом.

  — Пів години.

  — Скільки?! Цукерочко моя, я радив лише п’ять хвилин. Але нічого страшного. Замаж тональником. Хочеш, я запишу тебе до дерматолога, косметолога? А-а? — пропонує своїм солодко-тягучим голосом Ніколас.

  — Ні-і-і! О Боже… Пізніше тобі передзвоню.

  Кидаю слухавку, аби не сказати зайвого. І тепер доводиться замастити тональним засобом спалену пику, при цьому стискаючи зуби й картаючи себе за те, що слухаю отакі безглузді поради від Ніколаса. Хоча вже обіцяла собі не робити цього, особливо після того, як він нагодував мене сиром із личинок мух. Не хочу цього навіть згадувати.

  Зашпаклювавши в три шари обличчя, начіпляю золоті прикраси із чорним камінням, одягаю перуку й свій темний діловий костюм під корсет, з якого випирають груди, аби всі сьогодні туди дивились, а не вище. І лише після цього наважуюсь вийти на вулицю.

  Моя орендована КІА Піканто синього кольору чекає біля дому, на стоянці. Кидаю свою сумочку на сидіння поруч і без пригод добираюся до місця призначення — паркінгу бізнес-центра «Перфетто», де працюю на агентство іміджу «Акцент».

Тепер залишилось придбати нове капучино й добратись до робочого місця. І як тільки гарячий стаканчик, звивисті літери на якому утворюють моє ім’я, опиняється в руці, вішаю сумку на згин іншої і квапливо прямую до чорної глянсової будівлі циліндричної форми, яка являє собою зміщені об’ємні кола, що нависають одне на іншому. Помічаю, що на одному з кіл з’явився світлодіодний екран, якого не було раніше, і так задивляюся, що на когось натрапляю.

Через зіткнення сумка й напівпорожній стаканчик опиняються на асфальті. Це змушує одразу нахилитися за ними й те ж саме робить той айсберг, через який я в ролі крейсера пішла б на дно, якби в заплямованому одязі з’явилась на роботі. На щастя, хоч плям не бачу.

Хапаю за ручку сумочку, а чоловіча рука підіймає паперовий стаканчик. Лише після цього наважуюсь підійняти очі.

  Переді мною гідний із вигляду чоловік у світло-сірому костюмі. Волосся акуратно зачесане на один бік. Підборіддя подовжене з ледь помітною ямочкою. Очі сині, як море. Треба зізнатись, такий рідкісний колір привертає увагу.

  — Перепрошую. Моя провина, — лунає впевнений баритон.

  Згадавши, у якому стані моє обличчя, ніяковію і від цього трохи відвертаюсь.

  — Нічого.

  Як виявилося, з бокової кишеньки сумки випала ручка. І тепер цей чоловік шляхетно підносить її.

  — Загубили.

  Як тільки беру, одночасно переводимо погляд на мій порожній стаканчик, що досі в руках незнайомця.

  — А його вже, мабуть, немає сенсу повертати, — стенає плечима незнайомець. — Дозвольте вам придбати іншу каву?

  — Ні, не варто. Нічого страшного. Я сама винувата, що задивилася.

  У цей час чоловік читає напис на паперовому стакані.

  — Ада, значить? А я — Орест. І я таки настирливо пропоную погодитись на пропозицію, навіть якщо не зараз. Ви працюєте десь поруч? — оглядається, немов намагається відгадати.

  — Так, у цьому бізнес-центрі, — кидаю погляд до чудернацької будівлі, після чого ми нарешті підіймаємося.

  Вже й навіть забуваю про своє понівечене маскою обличчя. Тим паче тональний засіб все ж непогано приховав вранішню невдачу.

  — А я теж недалеко працюю — у сусідньому бізнес-центрі, — він киває до будівлі через дорогу. — Можемо зустрітися під час обідньої перерви або після роботи.

  Затамовую подих від розгублення. Давненько не ходила на побачення, тому від пропозиції стає немов лоскітно на душі, а отак знайомитись на вулиці взагалі ще не доводилось. І схоже, що цього красунчика зовсім не бентежить ні моє обличчя, ні перука.

  — Що ж, у мене обід о чотирнадцятій, — бадьоро киваю головою. — А у вас?