1. Хто їхній трофей?

Сиджу за білосніжним столиком, обкантованим золотавим металом, у літній терасі кафе “Розалі”, навколо якої заквітчано милими рожевими квіточками, що створюють казкову атмосферу. У руках тримаю меню, хоча ще жодного разу не заглянула у нього, бо його використовую лише як щит, щоб крадькома роздивитися три особи за дальнім столиком у VIP-зоні. Три чоловіки. Орли. Мабуть, бізнесмени. Кожний виглядає поважно. Всі у ділових костюмах, але різного пошиття. Коли я тільки-но прийшла на терасу, не звернула на них увагу, але коли вони всі троє голосно засміялися, це притягнуло погляд. 

Враз в моєму полі зору впритул з'являється жіноче обличчя з довгими віями та неприродно пухкими губами. Це моя подруга, появу якої весь час чекала.

– Аделіно, у тебе ж окуляри є, – Ніка бере зі столу мій чорний з синіми відблисками аксесуар і простягає, сміючись в себе. 

Тепер ніяковію. 

– Я не спостерігала за ними.

– Авжеж. Лише відволіклась на годинку-другу. Зрозуміло, – продовжує сміятися Ніка, а тоді підсідає ближче і натхненно бере мене за руку: – Якщо що, я з тобою! – вона натягує на себе мої улюблені масивні окуляри і непомітно роздивляється трьох чоловіків, які щось бадьоро обговорюють і при цьому вживають з широких келихів. – А що, мені вони подобаються. Породисті, як я люблю. У тебе є смак, люба. Треба знайомитись!

Моя соціофобія одразу ж нагадує про себе, тому забираю окуляри й переводжу тему:

– Спочатку щось замовимо, – впираюсь поглядом у сторінку меню. – До речі, як відпрацювала? І чим цього разу? 

Подруга підіймає вище стола свою блискучу від спеціальних засобів засмаглу ніжку в босоніжці на підборі, демонструючи її у всій красі. 

– Ось. Сьогодні фотографувались мої ніжки в новій колекції туфельок від “Дікаро”,  – гордовито видає, і я молюсь, щоб вона її якнайшвидше опустила і не соромила нас. Є підозра, що Ніка навмисно так зробила, щоб привернути увагу оточуючих, особливо тих трьох красунчиків. 

– Он як. І ти, як завжди, випросила собі бодай пару? 

У відповідь подруга засмучено зітхає, вип’явши губки. 

– Не цього разу. Але гроші мені треба не менше. Якось маю протягнути, допоки не знайду заміну своєму Альберто. 

Ще нещодавно Ніці зовсім непогано жилось за океаном зі своїм багатієм. Але, як виявилося, він на неї планів не мав і вона всього лише була однією з багатьох його ляльок. Тепер подруга повернулась сюди, в Розвальд, і працює моделлю. Щоправда, лише окремих частин тіла, оскільки з недавніх пір її сідниці не вписуються у модельні параметри. А ще Ніка щиро сподівається найближчим часом знайти заміну Альберто, і з такою яскравою зовнішністю вона має всі шанси: пухкі вуста, чорне пряме волосся майже до попереку, довгі ноги. А про розкішне декольте завдяки пластиці взагалі треба говорити окремим пунктом. Це таки два величезних плюси.

На відміну від Ніки, я на столі пластичного хірурга ніколи не відлежувалася. І не планую, бо ні на що заядло не скаржусь. Природа не обділила зовнішністю та й жіночністю, от тільки сміливості бракне, тому на особистому фронті досі не щастило. Або це мій образ так відлякує протилежну стать, бо багато хто вважає, що синє волосся, стрижене під каре (хоча то насправді перука), – це дивацтво, але я ж не підліток, щоб робити подібне лише заради привернення уваги. Це мій образ! Незвичний, неповторний… Принаймні так запевняє мій найкращий друг Ніколас, який вже давно зробив собі славу іміджмейкера і який являється одним з найпопулярніших стилістів Розвальду. Насправді його звати Миколай, але хто про це знає? Називається Ніколасом – і всі впевнені, що так і є. Дивак він, звісно, ще той, але щось та й знає, якщо спромігся осягнути вершини, а тепер ще й мені, починаючій стилістці, допомагає. І, в принципі, Ніколаса витримати можна, коли він не одягає підбори. Але це вже інша історія.

– Ой, а це не той, на якого ти колись працювала? – Ніка ляскає мене по руці й показує напрямок поглядом. – Поглянь, наче схожий.

Тепер я одягаю окуляри й направляю зіниці до VIP-столика з поважними гостями і помічаю, що до них підходить четвертий. Тисне руку кожному і тільки тоді всідається, розставивши ноги. 

 – От чорт… Це він – Ельдар, – зітхаю, а саму аж в жар кидає. 

– Ти ж з ним зустрічалась, так? – уточнює Ніка.

– Насправді ні, точніше… Думала, що так, але, як виявилося, він про це й гадки не мав. Я ж була його помічницею. Навіть не хочу про це згадувати, – відстороняюся. 

А самій у голову одразу ж стріляють спогади, і цей бурхливий потік згадок не вдається зупинити.

 Ельдар – високий темноволосий чоловік з чіткими рисами обличчя. Трохи вдумливий і неймовірно впевнений в собі. Своїх рішень взагалі ніколи не змінює. Керує компанією, яка йому дісталась від дядька, але рідко мене прохав щось зробити з того, що стосувалось роботи. Хіба видрукувати якісь не дуже важливі папери чи щось відсканувати, а загалом, я купувала йому продукти, інколи готувала, одяг приносила з хімчистки і таке подібне. У ті часи я чіплялась за будь-яку роботу, щоб мати як розрахуватися за однокімнатну квартиру, яку винаймала сама. Я ж не місцева, з провінції, але у тій захаращеній місцевості звідки прибула свого майбутнього не бачила, от і вирішила випробувати удачу в Розвельді. І таки нарешті пощастило, дякуючи Ніколасу. Тепер я – стилістка в імідж-агенстві “Акцент” і з недавніх пір ще й шоперка, яка прогулюючись з вельможними мадамами бутіками, допомагає підбирати образи, зо відповідають останнім модним тенденціям. Нещодавно вже й квартиру змогла власну придбати і про минулі підробітки більше не згадую, як і про Ельдара, з яким мала особливі стосунки. Його поява мене зовсім не тішить, як і його проникливий погляд, який тепер відчуваю на собі.

– Я не розумію, як можна не знати, чи ти у стосунках з людиною? – дивується Ніка, розширивши і без того витрішкуваті очі. 

– Мені здавалося, він ставився до мене з якимось... трепетом. Я відчувала себе особливою і була впевнена, що цей чоловік лише на мене так дивиться. Як пропрацювала у нього тиждень, подарував величезний букет троянд. Як виявилося пізніше, він не мені призначався. Ельдар у той день посварився з якоюсь кралею і було шкода викинути квіточки, а я під боком опинилась. Але я ж тоді не знала, як було насправді… – журливо згадую, занурюючись у той стан, з якого ледь вибралась, коли дізналась правду. – А ще почав платити більше, значно більше, ніж ми домовлялись напочатку. З часом я зрозуміла, що то були чайові і не більше, але на ту мить я вже мріяла про Ельдара й шаленіла при його появі. Не пам’ятаю, хто був ініціатором нашої першої близькості, але в результаті ми ще й періодично почали спати разом…